Монолог - Jandro

Мы с вами видим только то, что хотим видеть;

И слышим только лестные слуху слова.

Стараемся любить, но проще ведь ненавидеть;

Играем в жизнь, понимая — она не игра…

Мы убегаем от проблем, бежим без оглядки;

В надежде, что решиться всё само собой.

Вот только жизнь — это, опять же — не игра в прятки;

Нужно взрослеть и думать своей головой.

Мы не хотим делать выбор в боязни ошибиться.

Всегда ищем того, кто скажет, как нам поступить.

Даже при ссорах с близкими нам как-то трудно мириться.

Ведь всё легче прощать, чем прощения просить.

Мы всем поступкам своим найдем оправдания,

Даже худшим из них, какие хочется забыть;

А ведь они всё чаще приносят страдания

Тем, кто без нас не представляет свою жизнь.

Не слушать никого, делая вид, что умнее —

Удел лишь слабых, но мне он хорошо знаком.

Упрямо доказывать истинность своего мнения,

Пусть, даже зная, что ошибочно оно.

И так, день ото дня, утопая в самодурстве —

Каждый из нас сам усложняет себе жизнь.

Порою доводя себя до грани безумства,

Мы искренне хотим что-то в себе изменить.

Так и живем, с надеждою на перемены,

Что однажды проснувшись, мы обнаружим вдруг,

Что отступили и что мир стал светлее,

И от былого не осталось ничего вокруг.

И в этом ожидании прозябаем годами;

Мы всё ждём и ждём, когда наступит тот час,

Не понимая, что меняться мы сами должны —

Это, пожалуй, и есть наш единственный шанс.

Это, пожалуй, и есть наш единственный шанс.

Это, пожалуй, и есть наш единственный шанс.

Это, пожалуй, и есть наш единственный шанс.

Это, пожалуй, и есть наш единственный шанс.

Ми з вами бачимо тільки те, що хочемо бачити;

І чуємо тільки втішні слуху слова.

Намагаємося любити, але простіше ж ненавидіти;

Граємо в життя, розуміючи — воно не гра...

Ми втікаємо від проблем, біжимо без оглядки;

В сподіванні, що зважитися все само собою.

Ось тільки життя — це, знову ж таки — не гра в хованки;

Потрібно дорослішати і думати своєю головою.

Ми не хочемо робити вибір в боязні помилитися.

Завжди шукаємо того, хто скаже, як нам вчинити.

Навіть при сварках з близькими нам якось важко миритися.

Адже все легше прощати, ніж прощення.

Ми всім вчинкам своїм знайдемо виправдання,

Навіть найгіршим із них, які хочеться забути;

А адже вони все частіше приносять страждання

Тим, хто без нас не представляє своє життя.

Не слухати нікого, вдаючи, що розумніше —

Доля лише слабких, але мені він добре знайомий.

Вперто доводити істинність своєї думки,

Нехай навіть знаючи, що помилково воно.

І так, з кожним днем, потопаючи в самодурстві.

Кожен із нас сам ускладнює собі життя.

Часом доводячи себе до межі безумства,

Ми щиро хочемо щось у собі змінити.

Так і живемо, з надією на зміни,

Що одного разу прокинувшись, ми виявимо раптом,

Що відступили і що світ став світлішим,

І від колишнього не залишилося нічого навколо.

І в цьому очікуванні животіємо роками;

Ми все чекаємо і чекаємо, коли настане та година,

Не розуміючи, що змінюватися ми самі повинні—

Це, мабуть, і є наш єдиний шанс.

Це, мабуть, і є наш єдиний шанс.

Це, мабуть, і є наш єдиний шанс.

Це, мабуть, і є наш єдиний шанс.

Це, мабуть, і є наш єдиний шанс.