Странник - Jandro

Волны безжалостно бьют по опорам плота,

Уносит за собою вдаль бурная река.

И кто ответит на вопрос: откуда и куда;

И чьи в итоге примут берега?

Не знающий покоя, странник, заблудший в пути;

Давно забывший очертания родной земли.

В четных попытках отыскать приют своей души

Утопают его дни.

Он убегает прочь от самого себя,

В надежде, что воспоминания смоет вода;

И что забудутся все те, кого когда-то знал,

Что поглотит былое океан.

Он брошен всеми и всеми забыт;

Он никому не нужен, он морально убит.

Блуждающий во тьме и потерявший силы,

Он тихо шепчет: «Боже, помоги мне…»

И лишь единственный образ стоит пред глазами —

Боль родного отца и слезы (слезы) рыдающей мамы.

Припев:

И даже, если, солнце зайдет — будет светить луна

Если снег опадет — знай, впереди весна!

Если тьма на пути вдруг тебя завлечет —

Не уходи!

Вернись ко мне, сынок.

Но буря отступает, её сменяет штиль.

В миг волны утихают, ветра и след простыл.

И ничего вокруг кроме безмолвной тишины,

И сотен тысяч тонн темной воды.

В ней отражения всего будут искажены,

Счастливые глаза в ней грусти станут полны.

В ней юноша себя увидит дряблым стариком,

Небесный свод окажется песчаным дном.

Но к этому обману его взор давно привык.

Странник не обращает уж внимания на них.

Но где-то, вдалеке, его уставшие глаза

Вдруг замечают проблеск маяка.

Будто завороженный он направляет туда

Остатки своего несчастного плота;

И расступаясь, тьма представляет перед ним

Образ почти уже забытый им.

Этот единственный образ вновь стоит пред глазами —

Боль родного отца и слезы рыдающей мамы.

Припев:

И даже, если, солнце зайдет — будет светить луна

Если снег опадет — знай, впереди весна!

Если тьма на пути вдруг тебя завлечет —

Не уходи!

Вернись ко мне, сынок.

И даже, если, солнце зайдет — будет светить луна

Если снег опадет — знай, впереди весна!

Если тьма на пути вдруг тебя завлечет —

Не уходи!

Вернись ко мне, сынок.

Хвилі безжально б'ють по опорах плоту,

Забирає за собою вдалину бурхлива річка.

І хто відповість на питання: звідки і куди;

І чиї в результаті приймуть береги?

Хто не знає спокою, мандрівник, що заблукав у дорозі;

Давно забув обриси рідної землі.

У парних спробах відшукати притулок своєї душі

Потопають його дні.

Він втікає геть від самого себе,

У сподіванні, що спогади змиє вода;

І що забудуться всі ті, кого колись знав,

Що поглине колишнє океан.

Він кинутий усіма і всіма забутий;

Він нікому не потрібен, він морально вбитий.

Блукаючий у тьмі і втративши сили,

Він тихо шепоче: «Боже, допоможи мені…»

І лиш єдиний образ стоїть перед очима —

Біль рідного батька та сльози (сльози) ридаючої мами.

Приспів:

І навіть, якщо, сонце зайде — світитиме місяць

Якщо сніг опаде — знай, попереду весна!

Якщо пітьма на шляху раптом тебе залучить

Не йди!

Повернися до мене, синку.

Але буря відступає, її змінює штиль.

У мить хвилі вщухають, вітру і слід простиг.

І нічого навколо крім безмовної тиші,

І сотень тисяч тонн темної води.

У ній відображення всього будуть спотворені,

Щасливі очі в ній смутку стануть сповнені.

У ній юнак себе побачить в'ялим старим,

Небесне склепіння виявиться піщаним дном.

Але до цього обману його погляд давно звик.

Мандрівник не звертає уваги на них.

Але десь, вдалині, його втомлені очі

Раптом помічають проблиск маяка.

Неначе заворожений він направляє туди

Залишки свого нещасного плоту;

І розступаючись, пітьма уявляє перед ним

Образ майже вже забутий ним.

Цей єдиний образ знову стоїть на очах —

Біль рідного батька і сльози ридаючої мами.

Приспів:

І навіть, якщо, сонце зайде — світитиме місяць

Якщо сніг опаде — знай, попереду весна!

Якщо пітьма на шляху раптом тебе залучить

Не йди!

Повернися до мене, синку.

І навіть, якщо, сонце зайде — світитиме місяць

Якщо сніг опаде — знай, попереду весна!

Якщо пітьма на шляху раптом тебе залучить

Не йди!

Повернися до мене, синку.