Сердце заставило - Обе-Рек

Как ни умолял — сердце заставило,

Как ни убегал — настигало вновь,

Лишь для исключений стараются правила,

И не в одиночество верит любовь.

И не в расстояние верит привязанность,

Мечется и бьёт пред собой зеркала,

Больно уходить, если есть недосказанность,

Страшно умирать, если вера мала.

Горько признаваться в своих поражениях,

Голову склонив над потухшим костром,

Лето поглумилось над жизни движением,

Выругалось матом, осенним дождём…

Мы уйдём за ним и останемся в осени,

В этой глубине нам себя не спасти,

Только бы успеть донести, что приносим мы,

И не растерять на тернистом пути…

Время на стене неутомимое,

Нам его с тобой ни за что не догнать,

Где-то попадаем, а где-то и мимо,

И надо бы ложиться, ведь рано вставать…

Завтра будет тот же растрёпанный город,

Завтра будут люди и будут слова,

Только бы суметь сохранить то, что молодо,

Только бы признать то, в чем Вечность права…

Як не благав серце змусило,

Як ні втікав — наздоганяло знову,

Лише для винятків намагаються правила,

І не в самотність вірить любов.

І не в відстань вірить прихильність,

Мечеться і б'є перед собою дзеркала,

Боляче йти, якщо є недомовленість,

Страшно вмирати, коли віра мала.

Гірко визнаватись у своїх поразках,

Голову схиливши над згаслим багаттям,

Літо поглумилося над життям рухом,

Вилаялося матом, осіннім дощем.

Ми підемо за ним і залишимося восени,

У цій глибині нам себе не врятувати,

Тільки встигнути донести, що приносимо ми,

І не розгубити на тернистому шляху...

Час на стіні невтомний,

Нам його з тобою ні за що не наздогнати,

Десь потрапляємо, а десь і мимо,

І треба би лягати, адже рано вставати…

Завтра буде те же розпатлане місто,

Завтра будуть люди і будуть слова,

Тільки би зуміти зберегти те, що молодо,

Тільки визнати те, в чому Вічність права…