Города, которых не стало - Зимовье зверей

В чужедальние-дальние страны

Путешествуя снова и снова,

На зелёных камнях Ватикана

Я увижу позабытое слово…

И припомню все прошлые жизни,

На которых та же тень отчужденья.

И глаза мои вдруг станут чужими,

Через прошлое вылечив зренье.

Вижу отроков в белых одеждах,

Говорящих со мной на латыни.

И в речах их любовь и надежда,

Потому что бог еще с ними.

Здесь все знакомо до боли в глазах,

И как будто бы голос

Кричит мне: — Я здесь уже был!

В этих темно-вишневых лесах,

В расписных небесах,

Среди серых камней и могил —

В городах, которых не стало,

В городах, которых не станет,

В городах, которых не стало,

Но которые пока еще с нами.

Постучусь в приоткрытые двери,

За которыми родные мне лица.

Мне откроют, но сперва не поверят,

Что такое могло приключиться.

А поверив, проявят участье

И расспросят о будущим вкратце.

И я налгу им три короба счастья, —

Пусть живут, ничего не боятся.

Здесь все знакомо до боли в глазах,

И как будто бы голос

Кричит мне: — Я здесь уже был!

В этих темно-вишневых лесах,

В расписных небесах,

Среди серых камней и могил —

Среди тех, которых не стало,

Среди тех, которых не станет,

Среди тех, которых не стало,

Но которые по-прежнему с нами.

Очень жаль, но пора возвращаться —

Пробужденье, увы, неизбежно.

А мне бы тоже три короба счастья,

Иль хотя бы наперсток надежды…

Но, путешествуя в дальние страны,

Я пройду потайными местами —

Городами, которых не стало,

Где живут те, которых не станет.

Где все знакомо до боли в глазах,

И как будто бы голос

Кричит мне: — Я здесь уже был!

В этих темно-вишневых лесах,

В расписных небесах,

Среди серых камней и могил —

В городах, которых не стало,

В городах, которых не станет,

Среди тех, которых не стало,

Но которые по-прежнему с нами.

У чужинські-далекі країни

Подорожуючи знову і знову,

На зеленому камені Ватикану

Я побачу забуте слово…

І пригадаю всі минулі життя,

На яких та тінь відчуження.

І очі мої раптом стануть чужими,

Через минуле вилікувавши зір.

Бачу отроків у білому одязі,

Розмовляючих зі мною латиною.

І в речах їх любов і надія,

Бо бог ще з ними.

Тут все знайоме до болі в очах,

І ніби би голос

Кричить мені: — Я вже тут був!

В цих темно-вишневих лісах,

У розписних небесах,

Серед сірого каміння і могил —

У містах, яких не стало,

У містах, яких не стане,

У містах, яких не стало,

Але які поки що з нами.

Постукаю в прочинені двері,

За якими рідні мені особи.

Мені відкриють, але спочатку не повірять,

Що таке могло статися.

А повіривши, виявлять участь

І розпитають про майбутній коротенько.

І я налгу ним три короби щастя, —

Нехай живуть, нічого не бояться.

Тут все знайоме до болі в очах,

І ніби би голос

Кричить мені: — Я вже тут був!

В цих темно-вишневих лісах,

У розписних небесах,

Серед сірого каміння і могил —

Серед тих, яких не стало,

Серед тих, яких не стане,

Серед тих, яких не стало,

Але які, як і раніше, з нами.

Дуже шкода, але пора повертатися.

Пробудження, на жаль, неминуче.

А мені теж три короби щастя,

Або хоча б наперсток надії…

Але, подорожуючи в далекі країни,

Я пройду потайними місцями —

Містами, яких не стало,

Де живуть ті, яких не стане.

Де все знайоме до болі в очах,

І ніби би голос

Кричить мені: — Я вже тут був!

В цих темно-вишневих лісах,

У розписних небесах,

Серед сірого каміння і могил —

У містах, яких не стало,

У містах, яких не стане,

Серед тих, яких не стало,

Але які, як і раніше, з нами.