Псков - Евгений Клячкин

Помнишь этот город, вписаннныйй в квадратк неба,

Как белый островок на синем,

И странные углы косые…

Жаль одно — что я там был тогда, как буд-то не был!

Помнишь церковь, что легко взбежала на пригорок,

И улеглась на нем свободно,

Отбросив руку с колокольней,

Как лежал бы человек, спокойно глядя в небо.

Ветерок относит тени и друзей и женщин —

Что ж, разве это не прекрасно,

Что верить до конца опасно!..

Неужели ты чего-нибудь другого хочешь?

Две свечи в ногах, а сами встанут в изголовье.

Вот — фотография прекрасна,

И время над тобой невластно.

Слава богу, та с косою нас еще не ловит.

Стены этих храмов по глаза укрылись в землю,

И добрые седые брови,

И в желтых бородах улыбки!..

Неужели ты в ответ не хочешь улыбнуться?

Камни нас в лицо узнают и запомнят — камни.

Ну разве нам с тобой не ясно,

Что все устроено прекрасно?

Лица их в морщинах, тяжкие тела их помни!

Так лежал бы человек, спокойно глядя в небо…

Пам'ятаєш це місто, вписане в квадратк неба,

Як білий острівець на синьому,

І дивні кути косі…

Жаль одне — що я там був тоді, ніби не був!

Пам'ятаєш церкву, що легко збігла на пагорб,

І влягла на ньому вільно,

Відкинувши руку з дзвіницею,

Як лежала людина, спокійно дивлячись у небо.

Вітерець відносить тіні і друзів і жінок —

Що ж, хіба це не прекрасно,

Що вірити до кінця небезпечно!..

Невже ти, чогось іншого хочеш?

Дві свічки в ногах, а самі встануть в головах.

Ось — фотографія прекрасна,

І час над тобою невладний.

Слава богу, та скосою нас ще не ловить.

Стіни цих храмів по¦очі сховалися в землю,

І добрі сиві брови,

І в жовтих бородах посмішки!

Невже ти у відповідь не хочеш посміхнутися?

Камені нас в обличчя пізнають і запам'ятають камені.

Ну хіба нам з тобою не зрозуміло,

Що все влаштовано чудово?

Обличчя їх у зморшках, тяжкі тіла їх пам'ятай!

Так лежала людина, спокійно дивлячись у небо…