Концы и начала - Евгений Клячкин

Начинается с немногого:

с мягких губ, закрытых глаз.

А дорога, сердце трогая,

вдруг под горку понеслась.

И всего-то — физзарядочка:

ножки вместе — ножки врозь.

А две души в обнимку рядышком,

все-то в них переплелось

(все насквозь переплелось).

Невозможней невозможного,

чтоб вот эти вот прыжки

в нашем теле растревоженном

так пустили корешки,

так проник балет немыслимый,

будто вовсе не балет,

будто в нем сокрыта истина,

без которой жизни нет

(без нее и жизни нет).

И уж вовсе незаметные

ни в длину, ни в ширину,

две малюсенькие клеточки

там сливаются в одну.

И с нее-то, клетки-шельмочки,

начинается рассказ

не про каждого в отдельности,

а про нас с тобой, про нас

(да, теперь уже про нас).

Что природою назначено —

достигается шутя.

Это после уж оплачено

будет жизнями дитя.

На руках, до неба выросших, —

вот он — Боже, сохрани!

-

стебелек, свеча, пупырышек,

но и ночи в нем, и дни

(наши ночи, наши дни).

И чем дальше — удивительно!

-

меньше дела до себя.

И не так чтобы стремительно,

но вращается Земля.

От весны к зиме вращается —

хоть успеть поплакать всласть.

Это жизнь моя кончается,

а сыночка — началась

(это жизнь во мне кончается,

а в сыночке — началась).

Починається з трохи:

з м'яких губ, закритих очей.

А дорога, серце чіпаючи,

раптом під гору помчала.

І всього-то — фіззарядочка:

ніжки разом - ніжки нарізно.

А дві душі в обнімання поряд,

все в них переплелося

(Все наскрізь переплелося).

Неможливіше неможливого,

щоб ось ці ось стрибки

у нашому тілі розтривоженому

так пустили коріння,

так проник балет немислимий,

ніби зовсім не балет,

ніби в ньому прихована істина,

без якого життя немає

(без неї і життя немає).

І вже зовсім непомітні

ні в довжину, ні в ширину,

дві маленькі клітини

там зливаються в одну.

І с щось, клітини-шельмочки,

починається оповідання

не про кожного в окремості,

а про нас з тобою, про нас

(Так, тепер уже про нас).

Що природою призначено —

досягається жартома.

Це після вже оплачено

буде життям дитини.

На руках, до неба вирослих, —

ось він — Боже, збережи!

-

стеблинка, свічка, пухирців,

але і ночі в ньому, і дні

(Наші ночі, наші дні).

І чем далі — дивно!

-

менше справи до себе.

І не так щоб стрімко,

але повертається Земля.

Від весни до зими обертається

хоч встигнути поплакати вдосталь.

Це життя моє закінчується,

а синочка — почалася

(це життя у мені закінчується,

а в синочку — почалася).