Шаман - Мельница

Я кривой иглою шкуры штопала,

Солнце над озером

Плавало в тумане свежей кровью

Среди синего молока.

Плачут волки за далекой сопкою —

Знать, дело к осени.

В стойбище им лайки вторят воем,

У оленей красны рога.

Он колдун, он ведун, он шаман, он проклят

Сам собою в трех мирах.

Под его ногой танцуют камни,

Или бубен у меня в груди?

Скоро снег, скоро лед, скоро на охоту

За оленем о семи рогах.

Из косы семь прядей, дева, дай мне —

Ой, режь, да не гляди,

Тетиву ты мне сплети!

Как прозрачный холод веял с севера,

Он говорил слова:

«Как не вспомнит солнца земля зимою,

Так не вспомнить и мне его».

Я коптила рыбу зверобоем-клевером —

Пой, одолень-трава!

Знаки начертила я на ней стрелою,

Ой, да каленою,

Имени запретного!

Забудешь первый закат,

За ним забудешь второй,

Собаки рыбу съедят,

Смешают кости с золой.

И дни короче ночей,

И отрастает коса,

А лайки рвутся с цепей,

А в их глазах — небеса.

Лайки чувствуют след,

Кровавый, как бересклет,

И снова дикий олень

Несется в алый рассвет.

В тумане липком, как кровь,

Он растворяется вновь,

И солнце между семи,

Семи кровавых рогов!

Не тебя ли гонят псы мои, шаман,

В сторону зимы?

Уж не ты ли сам собою предан,

Луком и тетивой?

До того, как упадет ночной туман

В снежные холмы,

Надо мне сыскать колдуна-оленя,

Ой, непутевого!

Только вспомнить имя бы его запретное —

Станет вновь шаман собой,

Меж семи рогов имя то запрятано —

Станет вновь передо мной,

Словно лист перед травой!

Я кривою голкою шкіри щопала,

Сонце над озером

Плавало в тумані свіжою кров'ю

Серед синього молока.

Плачуть вовки за далекою сопкою —

Знати, справа до осені.

У стійку їм лайки вторять виттям,

У оленів червоні роги.

Він чаклун, він ведун, він шаман, він проклятий

Сам собою у трьох світах.

Під його ногою танцюють каміння,

Чи бубон у мені в груди?

Скоро сніг, скоро лід, скоро на полювання

За оленем про сім рогів.

Ізкоси сім пасм, діво, дай мені—

Ой, ріж, так не дивися,

Тетиву ти мені сплети!

Як прозорий холод віяв з півночі,

Він сказав слова:

«Як не згадає сонця земля взимку,

Так не згадати і мені його».

Я коптила рибу звіробою-конюшиною —

Співай, одолень-трава!

Знаки накреслила я на ній стрілою,

Ой, так каленою,

Ім'я забороненого!

Забудеш перший захід сонця,

За ним забудеш другий,

Собаки рибу з'їдять,

Змішають кістки із позолою.

І дні коротші ночей,

І відростає коса,

А лайки рвуться з ланцюгів,

А в вох очах — небеса.

Лайки відчувають слід,

Кривавий, як бересклет,

І знову дикий олень

Мчить у червоний світанок.

У тумані липкому, як кров,

Він розчиняється знову,

І сонце між семи,

Семи кривавих рогів!

Чи не тебе гонять пси мої, шаман,

У бік зими?

Вже ти ти сам собою відданий,

Луком і тятивою?

До того, як впаде нічний туман

Снігові пагорби,

Треба мені знайти чаклуна-оленя,

Ой, недолугого!

Тільки згадати ім'я би його заборонене —

Стане знову шаман собою,

Між семи рогів ім'я то заховано —

Стане знову переді мною,

Немов листя перед травою!