Посошок - Александр Башлачёв

Эх, налей посошок, да зашей мой мешок-

На строку — по стежку, а на слова — по два шва.

И пусть сырая метель все кроит канитель

И пеньковую пряжу плетет в кружева.

Отпевайте немых!

А я уж сам отпоюсь.

А ты меня не щади — срежь ударом копья.

Но гляди — на груди повело полынью.

Расцарапав края, бьется в ране ладья.

И запел алый ключ, закипел, забурлил,

Завертело ладью на веселом ручье.

А я еще посолил, рюмкой водки долил,

Размешал и поплыл в преисподнем белье.

Так плесни посошок, да затяни ремешок

Богу, Сыну и Духу весло в колесо.

И пусть сырая метель мягко стелет постель

И земля грязным пухом облепит лицо.

Перевязан в венки мелкий лес вдоль реки.

Покрути языком — оторвут с головой.

У последней заставы блеснут огоньки,

И дорогу штыком преградит часовой.

— Отпусти мне грехи!

Я не помню молитв.

Но если хочешь — стихами грехи замолю,

Но объясни — я люблю оттого, что болит,

Или это болит оттого, что люблю?

Ни узды, ни седла.

Всех в расход.

Все дотла.

Но кое-как запрягла.

И вон — пошла на рысях!

Не беда, что пока не нашлось мужика.

Одинокая баба всегда на сносях.

И наша правда проста, но ей не хватит креста

Из соломенной веры в «спаси-сохрани».

Ведь святых на Руси — только знай выноси.

В этом высшая мера.

Скоси-схорони.

Так что ты, брат, давай, ты пропускай, не дури!

Да постой-ка, сдается и ты мне знаком…

Часовой всех времен улыбнется: — Смотри!

-

И подымет мне веки горячим штыком.

Так зашивай мой мешок, да наливай посошок!

На строку — по глотку, а на слова — и все два.

И пусть сырая метель все кроит белый шелк,

Мелко вьет канитель да плетет кружева…

Ех, налий ціпок, та заший мій мішок-

На рядок — по стібку, а на слова — по два шви.

І нехай сира хуртовина все кроїть канитель

І прядив'яну пряжу плете в мережива.

Відспівуйте німих!

А я уже сам відпоюсь.

А ти мене не щади — ріж ударом списа.

Але дивися— на грудях повело полином.

Роздряпавши краї, б'ється в рані човна.

І заспівав червоний ключ, закипів, завирував,

Закрутіло човном на веселому струмку.

А я ще посолив, чаркою горілки долив,

Розмішав і поплив у пекло білизну.

Так плісни палицю, так затягни ремінець

Богу, Сину і Духу весло в колесо.

І нехай сира хуртовина м'яко стеле постіль

І земля брудним пухом обліпить обличчя.

Перев'язаний у вінки дрібний ліс уздовж річки.

Покрути мовою - відірвуть з головою.

В останній застави блиснуть вогники,

І дорогу багнетом перегородить вартовий.

— Відпусти мені гріхи!

Я не пам'ятаю молитов.

Але якщо хочеш — віршами гріхи замолю,

Але поясни — я люблю від того, що болить,

Чи це болить через те, що люблю?

Ні узди, ні сідла.

Усіх у витрату.

Всі вщент.

Але якось запрягла.

І вонь— пішла на рисях!

Не біда, що поки не знайшлося мужика.

Самотня баба завжди на сносах.

І наша правда проста, але їй не вистачить хреста

Із солом'яної віри в «рятуй-збережи».

Адже святих на Русі — тільки знай виноси.

У цьому вищий захід.

Скоси-поховай.

Так що ти, брате, давай, ти пропускай, не дури!

Так, стривай-но, здається і ти мені знайомий.

Годинник усіх часів усміхнеться: — Дивись!

-

І підніме мені повіки гарячим багнетом.

Так зашивай мій мішок, та наливай ціпок!

На рядок — по ковтку, а на слова — і всі два.

І нехай сира хуртовина все кроїть білий шовк,

Дрібно в'є канитель та плете мережива.