Осенний романс - Евгений Клячкин

Отчего в глазах прозрачно-карих

золотая грусть.

Не печалься, славный мой товарищ,

больно, ну и пусть.

Разве это осень, если сброшен

первый жёлтый лист.

Если столько ласки сердце носит,

Милая очнись.

Не грусти, коль жизнь покажется

одинокою — это кажется.

Обязательно окажется

кто-то нужный на пути.

И как странно всё изменится,

неизвестно куда денется,

что мешало нам надеяться

от беды своей уйти.

Красною листвой земля согрета —

гаснущий костёр.

В лес осенним золотом одетый

я войду как вор.

В синей вышине сомкнулись кроны

в жёлтое кольцо.

Посмотри же на свою корону,

подними лицо.

И судьбой не избалована,

вдруг проснёшься коронованной,

царство осени бесценное

упадёт к твоим ногам.

И прекрасна, словно Золушка,

ты на месте в этом золоте,

и сама, как драгоценность, ты,

хоть себе не дорога.

Вздрагивая ляжет на ладони

крохотный листок.

Ты не бойся мы тебя не тронем,

жёлтый огонёк.

Опускайся где-нибудь в сторонке,

мы замедлим шаг,

где твои братишки и сестрёнки

меж собой шуршат.

В этом шорохе услышится.

Ах, как дышится, ах, как дышится.

Даже, падая, колышется

каждый листик, погляди!

Разве можно разувериться,

если любится и верится,

если хочется надеяться,

если столько впереди.

Чому в очах прозоро-карих

золотий сум.

Не печалься, славний мій товаришу,

боляче, ну і нехай.

Хіба це осінь, якщо скинутий

перший жовтий лист.

Якщо стільки ласки серце носить,

Мила прокинься.

Не сум, якщо життя здасться

самотньою — це здається.

Обов'язково виявиться

хтось потрібний на шляху.

І як дивно все зміниться,

невідомо куди подінеться,

що заважало нам сподіватися

від біди своєї піти.

Червоним листям земля зігріта—

гасне багаття.

В ліс осіннім золотом одягнений

я увійду як злодій.

У синій висоті зімкнулися крони

в жовте кільце.

Подивись на свою корону,

підніміть обличчя.

І долею не розпещена,

раптом прокинешся коронованою,

царство осені безцінне

впаде до твоїх ніг.

І прекрасна, немов Попелюшка,

ти на місці в цьому золоті,

і сама, як коштовність, ти,

хоч собі не дорога.

Здригаючи ляже на долоні

крихітний листок.

Ти не бійся ми тебе не тронемо,

жовтий вогник.

Опускайся десь в стороні,

ми сповільнимо крок,

де твої братики і сестрички

між собою шарудять.

У цьому шереху почується.

Ах, як дихається, ах, як дихається.

Навіть, падаючи, хитається

кожен листок, подивись!

Хіба можна зневіритися,

якщо любиться і віриться,

якщо хочеться сподіватися,

якщо стільки попереду.