Ostatnie Dni Norwida - Jacek Kaczmarski

Piękno jest na to żeby zachwycało

Nie znam piękniejszej nad piękno ojczyzny

W której — minąwszy przeznaczeń mielizny

Warto zanurzyć obolałe ciało

Pychy się wyzbyć

Grobowce Piękna — kosztowne artyzmy

Których wieczności wzór — piramid stałość

Na duszę kładą tylko plamę białą

Jak bandaż kłamstwa co owija blizny

By nie bolało

A nad Sekwaną pochylona gałąź

Żywa pod blaskiem corocznej siwizny

Wspomina drzewo układane w pryzmy

Gdy Templariuszy Król spalał wspaniałość

W czas wielkiej schizmy

Ściemniała belka w narożniku izby

W której się kiedyś na ludwiki grało

Dobrze pamięta choć wygięta w pałąk

Czas gdy Moliera psy uliczne gryzły

Z Pana pochwałą!

Tu Marsyliankę też się poznawało

Gdy wolność tłumu obwieszczały gwizdy

I bruk paryski był - jak nigdy — żyzny

Bo gilotyna grała aż chrupały

Karki w bieliźnie

Po Bonapartem ścichły echa wyzwisk

Szańce Komuny w bieg życia wessało

I świat w bezduszną obrasta dojrzałość

Knuty z jedwabiu przemysł socjalizmy

Nabite Działo!

Ręce grabieją wino całkiem kwaśne

Na rękawiczki braknie mi pieniędzy

I myśl zmarznięta nie chce płynąć prędzej

A przecież przez nią i to dla niej właśnie

Umieram w nędzy…

Więc cóż jest piękno?

Wód słoneczne bryzgi?

Diament w popiołach?

Pamięć?

Doskonałość?

Gdyby to tylko — byłoby za mało!

Dusza rozpięta raz na Krzyżu myśli

Wyrazi — Całość!

Краса існує для того, щоб приносити задоволення

Я не знаю Батьківщини прекраснішої, ніж вона є

В якому - пройшовши долі мілини

Варто занурити хворе тіло

Щоб позбутися гордості

Гробниці краси - дороге мистецтво

Чия вічність візерунок - сталість пірамід

Лише на душу наклали білу пляму

Як пов'язка брехні, що огортає шрами

Щоб не було боляче

І гілка над Сеною

Воно живе під сяйвом однорічної сивини

Він згадує, як дерево складали в купи

Коли король тамплієрів спалив свою пишність

У часи великого розколу

Тьмяний промінь у кутку кімнати

В якому раніше люди грали в людвікі

Вона добре пам'ятає, хоча й зігнута в пов'язку

Час, коли кусали вуличні собаки Мольєра

З Господньою хвалою!

Тут Марсельєза також познайомилася

Коли свистки оголосили свободу натовпу

А паризька бруківка була — як ніколи — родючою

Бо гільйотина хрумтіла

Шиї в нижній білизні

Після Бонапарта відгомін образ затих

Воно втягнуло вали Комуни в хід життя

І світ росте в бездушній зрілості

Кнутівська шовкова промисловість соціалізму

Заряджена гармата!

Руки розгрібають вино досить кисле

Мені не вистачає грошей на рукавички

І холодна думка не хоче текти швидше

І через неї, і це для неї

Я вмираю в бідності...

Так що ж таке краса?

Сонячні бризки води?

Діамант у попелі?

Пам'ять?

Досконалість?

Тільки б цього не вистачило!

Душа простяглася колись на Хресті думок

Він висловить - Ціле!