Jan Kochanowski - Jacek Kaczmarski

Tak nas Panie obdarzasz, wżdy nam zawsze mało —

Za nic mamy — co mamy, więcej by się chciało

A przecież ni nam życia, ni geniuszu starcza

By skorzystać z bogactwa jeno duszy skarbca

Za to ciało gnębimy, jakby wieczne było:

Krwią wojenny trud płaci, potem zrasza miłość;

Aż i w końcu niezdatne do snu ni kielicha;

Trzeszczy, cieknie i tęchnie, wzdyma się i wzdycha

Nie zachwycą już nas wtedy szczodre dary boże

Bośmy kochać to przywykli, z czego czerpać możem

Późno mądrość przychodzi

Czego pragnąć się godzi

Ale próżno żałować

Czego nie szło zachować

Przypomina pergamin czy cielęca skóra

Że i drzewiej wiedziano — co dziś skrobią pióra

Krom grosiwa i jadła, i chybkiej obłapki

Zawżdy człeka kusiły te same zagadki

Po swojemu się każdy ze Stwórcą pasował

A co siebie nadręczył, innym krwi popsował

Własnym myślom nie ufał, życie sobie zbrzydził

Bał się swojego strachu i wstydu się wstydził

Lubo jako my się cieszył - czym?

— nie miał pojęcia

I umierał taki mądry, jak był w czas poczęcia

Żak profesorom krzywy

Martwych nie słucha żywy

Nie wyciągają wnuki

Z życia dziadów nauki

Kto cnotami znudzony, nieufny nadziei

Swoich kroków niepewny — do dworu się klei

Tam wśród podobnych sobie może się wyszumieć

A przy tym w nic nie wierzyć, niczego nie umieć:

Prałat karci opojów — sam jeszcze czerwony

Złodziej potrząsa kluczem do skarbca Korony

Kanclerz wspiera sojusze na ościennym żołdzie

A mędrcy przed głupotą łby schylają w hołdzie

Wiem — bo byłem sekretarzem u króla.

Do czasu

Gdy wolałem się pokłonić władzy Czarnolasu

Dwór ma swoje zalety:

Po komnatach — kobiety

W radach szlachta zasiada —

Jeno nie ma z kim gadać

Kto i bawić się umiał i nie bał się myśleć

Temu starość niestraszna pod lipowym liściem

Miło dumać wśród brzęku pszczół nad bytowaniem —

Czy się zboża wykłoszą, a czy kuśka stanie!

Czy w powszechnej niezgodzie kraj się znów pogrąży

Czy się księgę ostatnią w druku ujrzeć zdąży

Która gwiazda na niebie moja — ta co spada

Czy ta nad widnokręgiem, co jutrzenką włada?

Tylu bliskich i dalekich dzień po dniu odchodzi

A ja żyję w lat bogactwie, co mi schyłek słodzi…

Im mniej cię co dzień, miodzie —

Tym mi smakujesz słodziej:

I słońcem i księżycem

Rozkoszą nienasyceń

Szczodrością moich dni —

Dziękuję ci

Так даєш ти нам, Господи, бо нам завжди не вистачає -

У нас немає нічого дарма - те, що є, хотілося б більшого

І все ж нам не вистачає ні життя, ні генія

Користуватися багатством тільки душа казна

Для цього мучимо тіло, як вічне:

Зусилля війни оплачуються кров’ю, потім збризкується любов;

До і остаточно непридатний для сну, ніж чашка;

Скрипить, протікає і зітхає, бринить і зітхає

Щедрі Божі дари більше не радуватимуть нас

Тому що ми звикли любити те, з чого можемо черпати

Мудрість приходить пізно

Чого прийнятно хотіти

Але не шкодує

Чого не слід було зберігати

Він нагадує пергамент або телячу шкіру

Щоб навіть дерева знали - яке сьогодні пір'я шкребть

Окрім копійок, їжі та швидких перекусів

Людина завжди спокушалася одними і тими ж загадками

Кожен з них по-своєму зрівнявся з Творцем

А що сам мучив, чужу кров псував

Він не довіряв власним думкам, йому було огидно до життя

Він боявся свого страху і соромився свого сорому

Або як ми раділи – що?

— він поняття не мав

І він помер таким же мудрим, яким був у момент зачаття

Трясти професорів криво

Живі мертвих не слухають

Онуків не вивозять

З життя дідів науки

Хто нудьгує чеснотами, недовірливий до надії

Невпевнений у своїх кроках – прилипає до корту

Там, серед однодумців, можна знайти толк

І при цьому ні в що не вірити, нічого не вміти:

Прелат докоряє п'яницям - сам ще червоний

Злодій трясе ключ від сховища Корони

Канцлер підтримує альянси в сусідніх державах

А мудрі люди схиляють голови перед дурістю

Я знаю, бо я був секретарем короля.

До часу

Коли я волів схилитися перед авторитетом Чарноласа

Садиба має свої переваги:

У палатах - жінки

Шляхта сидить у радах –

Просто немає з ким поговорити

Хто міг грати і не боявся думати

Старість йому під липовим листом не страшна

Приємно медитувати серед дзижчання бджіл над існуванням —

Чи вийде врожай, а хер перестане!

Країна знову порине у вселенський розбрат?

Чи зможете ви вчасно побачити останню книгу в друкованому вигляді

Яка зірка в небі моя – та падаюча

Чи той, що за обрієм, править світанком?

Так багато близьких і далеких відходять день за днем

І я живу в роки багатства, що підсолоджує мій занепад...

Чим менше ти з кожним днем, милий -

Від цього ти стаєш солодшим для мене:

І сонце, і місяць

Насолода ненаситності

Щедрістю моїх днів —

Дякую