Manewry - Jacek Kaczmarski, Zbigniew Łapiński

Bez ruchu każą tkwić nam tu Jak długo — nie pamiętam już

Brak nam powietrza słów i snu

W gardłach — zaschniętej śliny kurz

Jak okiem sięgnąć w strony dwie

Okopów linie ciągną się

A my czekamy — mija czas

I do ataku wciąż nie posyłają nas!

Powiecie — śpieszyć się nie ma gdzie!

I to jest prawda — co tu kryć?

Lecz gdy w okopy nas się śle

To kiedyś atak musi być!

Jedna jest tylko droga stąd

Gdzie horyzonty wrogie się mglą

Inaczej zaś polowy sąd

A dać się swoim — to już gruby błąd!

Wszak to manewry tylko są

Na wzgórzach lornet błyszczą szkła

Wszystko jest strategiczną grą

W której brać udział muszę ja!

Kolega pyta raz po raz

Co będzie jeśli trafią nas

Odpowiedź jedna musi być:

Po prostu nie będziemy żyć!

Krzyk!

I ruszamy do ataku

Na odsłonięte stoki wzgórz

Wokół wybuchy czarnych krzaków

Dym!

Huk!

I nic nie widać już!

W głowie panicznie mi się trzepie

Jak w klatce ptak spłoszony — puls

Więc żyję!

Czy to naboje ślepe?

Czy może to ślepota kul?!

Wtem w miejscu zatrzymuję się

Gdzie jest przyjaciel, gdzie jest wróg?!

Nie widzę go!

On widzi mnie!

Strzał!

Ból!

I lecę z nóg!

Leżę - przy ziemi trzymam twarz

Swój własny oddech czuję z niej

Z dali co mój wchłonęła wrzask

Idą sanitariusze trzej…

Co chwila słyszę suchy strzał

Wstrzymuję przerażony dech

To tych co przeżyli boju szał

Dobija tamtych trzech!

Już są tuż tuż!

Zastygam i Podchodzą, nachylają się…

Widzę znajome twarze trzy

Strzał!

Dobili mnie.

— Zbudź się - Otwieram oczy — pole

Kolega — okop — flagi żerdź.

Zmrok.

Wciąż czekamy na swą kolej.

Żyjemy.

Śniąc śmierć.

Вони змушують нас стояти тут нерухомо Скільки часу - вже не пам'ятаю

Нам бракує повітря слів і сну

У горлі засохла слина, пил

Дві сторінки, скільки сягає око

Лінії окопів продовжуються

А ми чекаємо - час минає

А нас все одно в атаку не посилають!

Ви скажете – нема куди поспішати!

І це правда — що тут приховувати?

Але коли нас відправлять в окопи

Колись це має бути атака!

Звідси є тільки один шлях

Де розмиваються ворожі горизонти

Інакше польовий суд

А віддаватися своєму - це жирна помилка!

Адже це лише маневри

Окуляри сяють на пагорбах бінокля

Все це стратегічна гра

В якому я маю взяти участь!

Колега запитує знову і знову

А якщо вони вдарять нас

Одна відповідь має бути:

Ми просто не будемо жити!

Крик!

І ми йдемо в атаку

До відкритих схилів пагорбів

Навколо сприяють чорні кущі

Дим!

Bang!

І вже нічого не видно!

Моя голова тремтить від паніки

Як переляканий птах у клітці – пульс

Значить, я живий!

Це холості картриджі?

Чи може це бути кульова сліпота?!

Потім зупиняюся на місці

Де друг, де ворог?!

Я не бачу його!

Він бачить мене!

Постріл!

Біль!

А я з ніг злітаю!

Я брешу - тримаю обличчя до землі

Від неї я відчуваю власний подих

Здалека те, що моє, поглинуло криком

Приїжджають троє санітарів...

Час від часу чую сухий постріл

Я затамував переляканий подих

Це для тих, хто пережив бойову божевілля

Він убиває тих трьох!

Вони вже за рогом!

Я завмираю, а вони підходять, нахилившись...

Я бачу три знайомі обличчя

Постріл!

Вони мене вбили.

— Прокидайся — відкриваю очі — поле

Колега - окоп - жердині прапори.

Настає ніч.

Ми ще чекаємо своєї черги.

Ми живемо.

Сниться смерть.