Колесница - Иван Кучин

Служил в столице бравый капитан

В одном полку с красавицей майоршей,

И был у ни не полевой роман,

И даже не служебный - нечто больше...

Звенел уж бубенцами белый конь,

И ленточки вплетались в стремена,

Но не сыграла свадьбу им гармонь:

Нагрянула гражданская война.

По хмурому небу летит колесница,

И кто его знает, что с нами случится.

Судьба - штука злая, ты с ней не шути,

Лети, колесница, лети...

Судьба - штука злая, ты с ней не шути,

Лети, колесница, лети...

И вот последний вечер для двоих,

Накрыли стол, хоть ясно понимали,

Что не предаст никто из них своих,

Тем более, что оба присягали.

Он ей сказал: "Семь бед - один ответ!

Давай со мной: там батька, хата есть!.."

"А как же мама? Знаешь, милый, нет.

Езжай к своим, а я останусь здесь".

И рухнул мир, казалось: вот и всё!..

Но в чью бы ветры сторону не дули,

Хранил он фотографию её

И верил, что она отводит пули.

Невеста тож портрет его взяла,

Когда пришёл приказ ей: "На восток!"

И пристальнее в оптику ствола

Глядела, прежде чем спустить курок.

И пронесли влюблённые поврозь

Свою любовь с востока и до юга,

И хорошо, что им не довелось

Увидеться, чтоб разлюбить друг друга.

Так дай же Бог им мир и в мире том

В душе - смирения, в небе - тишины!

Чтоб детям не впитался с молоком

Смертельный яд бессмысленной войны.

Служив у столиці бравий капітан

В одному полку з красунею майоршою,

І був у ні не польовий роман,

І навіть не службовий – щось більше...

Дзвінів уже бубонцями білий кінь,

І стрічки впліталися у стремена,

Але не зіграла весілля їм гармонія:

Нагрянула громадянська війна.

По похмурому небу летить колісниця,

І хто його знає, що з нами станеться.

Доля - штука зла, ти з нею не жартуй,

Лети, колісниця, лети...

Доля - штука зла, ти з нею не жартуй,

Лети, колісниця, лети...

І ось останній вечір для двох,

Накрили стіл, хоч ясно розуміли,

Що не зрадить ніхто з них своїх,

Тим більше, що обидва присягали.

Він їй сказав: "Сім бід - одна відповідь!

Давай зі мною: там батько, хата є!.."

«А як же мама? Знаєш, любий, ні.

Їдь до своїх, а я залишусь тут».

І звалився світ, здавалося: ось і все!

Але в чий би вітри бік не дмухали,

Зберігав він її фотографію

І вірив, що вона відводить кулі.

Наречена тож портрет його взяла,

Коли прийшов наказ їй: "Схід!"

І пильніше в оптику ствола

Дивилася, перш ніж спустити курок.

І пронесли закохані порізи

Своє кохання зі сходу і до півдня,

І добре, що їм не довелося

Побачиться, щоб розлюбити одне одного.

Так дай же Бог їм мир і у світі тому

У душі – смирення, у небі – тиші!

Щоб дітям не ввібрався з молоком

Смертельна отрута безглуздої війни.