Дама сердца - Иван Кучин

Сестра моя желает мне добра,

От доброты её не отвертеться.

Вот, например, не дале как вчера,

Она опять нашла мне «даму сердца».

Я гопорю:"Не надо!", но с сестрой,

Когда я трезв не спорю — будет хуже.

«Пойдём и баста!

Ты ж ведь холостой,

А женщина приличная, без мужа.»

И вот пришли мы, сели, то да сё,

Я ахнул под шумок стакан нескромно.

Казалось, где-то видел я её,

А только где — убей меня не помню.

Ну, а она — ох, извертелась вся,

Поверят ли ей завтра, что тут было;

И сняв гитару с ржавого гвоздя,

Чего-нибудь исполнить попросила.

Я начал с надрывом «Хрустальную вазу»,

Дошёл до расстрела — не сбился ни разу,

А дальше — как стопор, раз и стою,

Отложил гитару:"потом допою".

И, может быть, роман бы был у нас,

Не угляди я за стеклом серванта

На память фотографию в анфас,

Анфас в погонах старшего сержанта.

Поплыли как в замедленном кино

И стол, и заливные её блюда.

Я встал, сказав сестре:"Уже темно,

А ехать далеко, пойдём отсюда."

Мы вышли в ночь, и молча, не спеша,

Шли до конца, пока не полегчало.

Не в то мне горло выпивка пошла

С той женщиной, что в прошлом охраняла.

Она меня не вспомнила, а зря —

Я б ей напомнил, как скрипел зубами,

Когда она на шмоне, задуря,

Рвала мою тетрадку со стихами.

Я начал с надрывом «Хрустальную вазу»,

Дошёл до расстрела — не сбился ни разу,

А дальше — как стопор, раз и стою,

Отложил гитару:"потом допою".

Сестра моя бажає мені добра,

Від доброти її не отвертеться.

Ось, наприклад, не як учора,

Вона знову знайшла мені "даму серця".

Я кажу: "Не треба!", але з сестрою,

Коли я тверезий не сперечаюся буде гірше.

«Підемо і баста!

Ти ж ведь неодружений,

А жінка пристойна, без чоловіка.»

І ось прийшли ми, сіли, то так все,

Я ахнув під шумок склянку нескромно.

Здавалося, десь бачив я її,

А тільки де убий мене не пам'ятаю.

Ну, а вона— ох, викрутилася вся,

Чи повірять їй завтра, що тут було;

І знявши гітару з іржавого цвяха,

Чогось виконати попросила.

Я почав з надривом «Кришталеву вазу»,

Дійшов до розстрілу — не збився жодного разу,

А далі — як стопор, раз і стою,

Відклав гітару: "потім допою".

І, можливо, роман був би у нас,

Не бачи я за склом серванту

На пам'ять фотографію в анфас,

Анфас у погонах старшого сержанта.

Попливли як у уповільненому кіно

І стол, і заливні її страви.

Я встав, сказавши сестрі:"Вже темно,

А їхати далеко, підемо звідси."

Ми вийшли в ніч, і мовчки, не спішаючи,

Ішли до кінця, поки не полегшало.

Не в то мені горло випивка пішла

З тією жінкою, що у минулому охороняла.

Вона мене не пригадала, а даремно—

Я бій нагадав, як скрипів зубами,

Коли вона на шмоні, задуривши,

Рвала мій зошит зі віршами.

Я почав з надривом «Кришталеву вазу»,

Дійшов до розстрілу — не збився жодного разу,

А далі — як стопор, раз і стою,

Відклав гітару: "потім допою".