Le bucheron - Yves Duteil

Il a fallu qu’un jour un bûcheron se lève

Abattre un beau cyprès pour vendre à la scierie

Qu’un amateur de bois, pour faire sécher la sève

Attende patiemment la moitié de sa vie

Il a fallu qu’un jour un bateau le transporte

Et qu’un vieil artisan le préfère au sapin

Que je m’arrête enfin sur le seuil de sa porte

Et qu’avec un sourire, il m’ait serré la main

Voilà comment, ce soir, je joue sur ma guitare

L’incroyable voyage à travers les années

D’une graine emportée par un vent dérisoire

Pour devenir guitare au fond d’un atelier

C’est la chaîne sans fin des détails innombrables

Qui fabrique nos jours et ressemble au destin

Qui fait tomber la pluie sur les déserts de sable

Et s'épanouir les fleurs au coeur de mon jardin

Chacun n’est qu’un maillon de cette chaîne immense

Et ma vie n’est qu’un point perdu sur l’horizon

Mais il fallait l’amour de toute une existence

Pour qu’un arbre qui meurt devienne une chanson

Dont les mots, par hasard, par des sentiers bizarres

Vont trouver leur bonheur au bout de nos chagrins

Et le temps, peu à peu, s’endort dans nos mémoires

Pour nous faire oublier qu’au début du chemin

C’est la chaîne sans fin des détails innombrables

Qui fabrique nos jours et ressemble au destin

Qui fait tomber la pluie sur les déserts de sable

Et jaillir la musique aux doigts des musiciens

Je n'étais qu’un maillon dans cette chaîne immense

Et ma vie n’est qu’un point perdu sur l’horizon

Mais il fallait l’amour de toute une existence

Pour qu’un arbre qui meurt devienne une chanson

Mais il fallait l’amour de toute une existence

Pour qu’un arbre qui meurt devienne une chanson

Одного разу довелося встати дроворубу

Зрубати гарне кипарисове дерево, щоб продати на тартаку

Чим любитель деревини, сушити сік

Терпеливо чекай половину життя

Одного разу довелося перевезти його човен

І що старий умілець віддає перевагу їй перед ялинкою

Щоб я нарешті зупинився біля його порогу

І з посмішкою потис мені руку

Ось як сьогодні я граю на гітарі

Неймовірна подорож роками

Зерна, рознесене мізерним вітром

Стати гітарою в нижній частині майстерні

Це нескінченний ланцюг незліченних деталей

Хто робить наші дні і схожий на долю

Хто змушує дощ падати на піщані пустелі

І розквітуть квіти в серці мого саду

Кожен є лише ланкою в цьому величезному ланцюгу

А моє життя — це лише цятка на горизонті

Але для цього знадобилося кохання всього життя

Щоб дерево, що вмирає, стало піснею

Чиї слова, випадково, химерними стежками

Знайдуть своє щастя в кінці наших смутків

І час потроху засинає в наших спогадах

Щоб ми забули це на початку шляху

Це нескінченний ланцюг незліченних деталей

Хто робить наші дні і схожий на долю

Хто змушує дощ падати на піщані пустелі

І весняна музика на пальцях у музикантів

Я був лише ланкою в цьому величезному ланцюзі

А моє життя — це лише цятка на горизонті

Але для цього знадобилося кохання всього життя

Щоб дерево, що вмирає, стало піснею

Але для цього знадобилося кохання всього життя

Щоб дерево, що вмирає, стало піснею