L'enfant poète - Yves Duteil

Cet enfant couvait dans sa tête

Un poète un grand érudit

Il faisait des vers en cachette

Un beau jour il n’a plus écrit

Ses parent l'église et le maître

Peu à peu lui ont tout appris

Presque tout sauf à se connaître

A trouver son bonheur en lui

A vouloir baliser sa route

Il découvre de moins en moins

Les chemins qui s’ouvraient sans doute

Dans le creux de ses propres mains

Cet enfant grandira quand même

Et vivra peur-être très vieux

Mais sans découvrir le poème

Qui manquait pour qu’il soit heureux

Cet artiste de la tendresse

Composait des chansons si vraies

Que les gens fredonnaient sans cesse

Puis un jour ils n’ont plus chanté

A l'écran pour que les gens l’aiment

Il avait aussi maquillé

Son talent son côté bohême

Son amour et sa liberté

A vouloir faire entrer son rêve

Par un tube dans la télé

Il en avait perdu la sève

Et rompu le charme secret

Le chanteur bien longtemps encore

Chantera sans savoir pourquoi

Le public applaudit moins fort

Ses jolies chansons d’autrefois

Chacun de nous dans son domaine

Participe selon son coeur

A la grande aventure humaine

Par sa quête vers le bonheur

C’est l’idéal de notre enfance

Qui nous porte à rêver plus haut

A cultiver nos différences

Pour bâtir un monde plus beau

Mais si l’on tord et qu’on écrase

Dans des cases et sur des tableaux

Tous ceux qui gênent ou qui dépassent

Pour qu’ils rentrent dans le troupeau

Suffira-t-il pour être un homme

D’accepter que notre destin

Consiste à rentrer dans la norme

A rester sur le droit chemin…

Le murmure de l’imaginaire

Recèle aussi notre avenir

Mais si on l’oblige à se taire

Que la source vienne à tarir

On verra germer la colère

Et tous les espoirs dépérir

Des bourgeons que tous ces hivers

Auront préparés à fleurir

La liberté mûrit sans cesse

Dans les âmes et dans les esprits

Il faut des siècles de tendresse

Pour en cueillir un jour le fruit

Mais si l’enfant devient Poète

Il nous offre déjà celui

Que dans son coeur et dans sa tête

Pour toujours il aura cueilli.

Ця дитина мучилася в його голові

Поет, великий учений

Він потихеньку писав вірші

Одного разу він перестав писати

Його батьки церква і вчитель

Помалу навчив його всьому

Майже все, крім знайомства

Щоб знайти в ньому щастя

Бажати позначити його шлях

Він відкриває все менше і менше

Шляхи, які, безсумнівно, відкрилися

На долоні власних рук

Ця дитина ще виросте

А може жити дуже стареньким

Але не виявивши вірша

Кого не вистачало, щоб він був щасливим

Цей художник ніжності

Складав пісні настільки правдиві

Щоб люди невпинно наспівували

Потім одного дня вони більше не співали

На екрані, щоб людям сподобалося

Він також помирився

Його талант - його богемна сторона

Його любов і свободу

Бажання втілити свою мрію

По трубці в телевізорі

Він втратив сік

І розірвав таємне заклинання

Співачка ще давно

Буде співати, не знаючи чому

Публіка аплодує менш голосно

Його досить старі пісні

Кожен із нас у своїй галузі

Беріть участь відповідно до його серця

До великої людської пригоди

За своїм прагненням до щастя

Це ідеал нашого дитинства

що змушує нас мріяти вище

Щоб культивувати наші відмінності

Щоб побудувати прекрасніший світ

Але якщо ми крутимо і розчавимо

У коробках і на столах

Кожен, хто заважає або переступає

Щоб вони вписувалися в стадо

Чи достатньо буде бути чоловіком

Змиритися з такою нашою долею

Йдеться про входження в норму

Залишатися на прямій і вузькій...

Шепіт уяви

Також тримає наше майбутнє

Але якщо ми змусимо його замовкнути

Дайте джерелу висохнути

Ми побачимо, як проростає гнів

І всі надії згасають

Бруньки, що всі ці зими

Приготувався до цвітіння

Свобода постійно дозріває

В душах і в думках

На це потрібні століття ніжності

Збирати фрукти одного дня

Але якщо дитина стане Поетом

Він уже пропонує нам таку

Тільки в серці і в голові

Назавжди він вибере.