La tibétaine - Yves Duteil

Nous vivons sous le mme soleil que des tres en tous points pareils

Qui partagent leur existence, entre l’espoir et la souffrance.

La Tibtaine au cњur si pur qui chantait l’ombre des murs

Attendra jusqu' ses trente ans pour revoir le soleil levant.

Les oublis du toit du Monde nous appellent chaque seconde

Et leur chant se heurte en silence au vacarme de l’inconscience.

C’est la voix d’un peuple bris de ses moines martyriss

Qui nous offrent en un seul regard des milliers de vies de mmoire.

C’tait hier, c’tait ailleurs, on disait «Plus jamais l’horreur».

C’est l tout prs, c’est maintenant et je pleure pour tous ces gens.

Nous gardons la blessure au cњur du chagrin des peuples qui meurent

Par la force ou par la violence, en perdant jusqu' l’esprance.

Cette ligne, si elle s’teint avec le dernier Tibtain

Laisserait pour l’ternit tant de portes jamais fermes.

Les oublis du toit du Monde nous appellent chaque seconde

Mais leurs chants se perdent en silence au dsert de l’indiffrence.

C’est la voix d’un peuple puis, de ses femmes paralyses

Qui revivent en un seul regard tout ce que leur cњur a pu voir.

C’tait hier, c’tait ailleurs, on disait «C'tait une erreur».

C’est l tout prs, c’est maintenant et je rve pour ces enfants.

D’un pays libre sur la Terre, des milliers d’annes-lumire

De ces uniformes barbares, de la peur et du dsespoir

Pour revivre sous le soleil une histoire en tous points pareille

Et pouvoir enfin raconter les chapitres inachevs.

Il est dit que jamais la flamme de la vrit dans nos mes

Ne peut s’teindre tout fait et qu’elle nous claire en secret.

Comme du miel sur les blessures, j’entends toujours la voix si pure

De la Tibtaine chanter avec ses sњurs emprisonnes.

Quelque part au-del des murs, j’entends toujours la voix si pure

De la Tibtaine chanter leur espoir en la libert.

Ми живемо під одним сонцем, як істоти в усіх відношеннях

Які поділяють своє існування між надією і стражданням.

Тибетка з таким чистим серцем, яка співала тінь стін

Почекає, поки йому виповниться тридцять, щоб знову побачити сонце, що сходить.

Пропуски даху світу кличуть нас щосекунди

І їхня пісня зустрічається в тиші гомоном непритомності.

Це голос розбитого народу його замучених ченців

Які пропонують нам тисячі життів пам’яті з одного погляду.

Це було вчора, це було десь в іншому місці, ми сказали «Ніколи більше цього жаху».

Це майже тут, це зараз, і я плачу за всіма цими людьми.

Ми зберігаємо болі в серці горя людей, які вмирають

Силою чи насильством, втрачаючи навіть надію.

Цей рядок, якщо він закінчується останнім тибетцем

Залишила б у вічність стільки дверей, які ніколи не зачинялися.

Пропуски даху світу кличуть нас щосекунди

Але їхні пісні губляться в тиші в пустелі байдужості.

Тоді це голос народу, його скалічених жінок

Хто одним поглядом переживає все, що може побачити їхнє серце.

Це було вчора, це було десь ще, ми сказали «Це була помилка».

Це вже майже є, це зараз, і я мрію про цих дітей.

З вільної країни на Землі, за тисячі світлових років від нас

Про ці варварські мундири, страх і відчай

Пережити під сонцем історію в усіх відношеннях однакову

І, нарешті, можна розповісти про незакінчені глави.

Кажуть, ніколи вогню правди в наших душах

Не можна повністю згасити, і вона таємно очищає нас.

Як мед на ранах, я й досі чую голос такий чистий

Тибетського співу з її ув’язненими сестрами.

Десь за стінами я досі чую голос такий чистий

Тибетці оспівують свою надію на свободу.