La chanson des justes - Yves Duteil

une gare au petit jour

dans le froid et la peur

et des soldats tout autour

qui hurlent dans des haut parleurs

les wagons refermes, comme un tombeau

des mains se tendent a travers les barreaux

mais leur appel est resté sans echo

on a compris bien trop tard

l’horreur qu’ils on vecue

la blessure dans les regards

de ceux qui en sont revenus

les yeux couleur de cendre et de brouillard

des barbellés gravés dans leurs memoires

mais dans le coeur un indicible espoir

vivre un jour une heure la bas

c’est braver le silence

depasser la mort d’un pas

devant ceux qui s’enivrent et dancent

dans ce voyage infernal

ou tant d’ames ont sombré

celui qui sauve une etoile

éclaire l’univers tout entier

des lueurs que les justes ont allumés

la porte entrebaillé dans l’escalier

sur le dernier refuge inespéré

au jardin du souvenir des cailloux sont posés

et les arbres ont beau fleurir

a chaque primtemps retrouvé

peut on un jour apprendre à pardonner

le desespoir, les larmes et les annees

que jamais rien ne pourra effacer

que jamais rien ne pourra effacer

вокзал на світанку

в холоді й страху

а навкруги солдати

кричать у гучномовці

вагони зачинилися, як могила

руки простягаються крізь ґрати

але їхній дзвінок залишився без відлуння

ми зрозуміли занадто пізно

який жах вони пережили

біль в очах

тих, хто повернувся

очі кольору попелу й туману

колючий дріт вигравіруваний у їхніх спогадах

але в серці невимовна надія

проживіть там один день одну годину

полягає в тому, щоб витримати тишу

на крок попереду смерті

перед тими, хто напивається і танцює

у цій пекельній подорожі

де потонуло стільки душ

той, хто рятує зірку

просвітити весь Всесвіт

вогні, що запалили праведники

двері на сходах прочинені

на останній несподіваний притулок

в саду пам'яті покладена галька

і дерева цвітуть

з кожною знайденою пружиною

чи зможемо ми коли-небудь навчитися прощати

відчай, сльози і роки

що ніщо ніколи не може стерти

що ніщо ніколи не може стерти