Blessures d'enfance - Yves Duteil

On ne sait pas toujours à quel point les enfants

Gardent de leurs blessures le souvenir longtemps

Ni comme on a raison d’aider à s'épanouir

Cette fleur dans leur âme qui commence à s’ouvrir

Moi qui rêvais d’amour de musique et d’espoir

Je m’endormais cerné de frayeurs dans le noir

Certain que tous les rêves étaient sans lendemain

Je m'éveillais toujours le vide entre les mains

Chacun vivait pour lui dans sa tête en silence

Et je chantais mon âme en pleine indifférence

Encombré de mes joies troublé de mes envies

Faisant semblant de rien pour que l’on m’aime aussi

L'été on m’envoyait sur le bord de la mer

Ou au fond du Jura profiter du grand air

Écrire à mes parents que je m’amusais bien

Et m’endormir tout seul blotti dans mon chagrin

J’essayais de grandir, de m’envoler peut-être

Pour cueillir des étoiles à ceux qui m’ont vu naître

J’ai longtemps attendu ce geste ou ce regard

Qui n’est jamais venu, ou qui viendra trop tard

Puis mon frère est parti pour un lycée banal

En pension pour trois ans parce qu’on s’entendait mal

J’avais cherché sans cesse à croiser son chemin

Sans jamais parvenir à rencontrer sa main

Tous mes élans d’amour brisés dans la coquille

J’essayais de renaître en regardant les filles

Aimer c'était malsain pervers ou malséant

Pourtant c'était si doux si tendre et si troublant

Aujourd’hui j’ai grandi mais le silence est là

Menaçant, qui revient, qui tourne autour de moi

Je sais que mon destin, c’est d'être heureux ailleurs

Et c’est vers l’avenir, que j’ai ouvert mon cœur

Mais j’ai toujours gardé de ces années perdues

Le sentiment profond de n’avoir pas vécu

L’impression de sentir mon cœur battre à l’envers

Et la peur brusquement d’aimer à découvert

On ne sait pas toujours à quel point les enfants

Gardent de leurs blessures un souvenir cuisant

Ni le temps qu’il faudra pour apprendre à guérir

Alors qu’il suffisait peut-être d’un sourire

Moi qui rêvais d’amour de musique et d’espoir

J’ai attendu en vain ce geste ou ce regard

Mais quand un enfant pleure ou qu’il a du chagrin

Je crois savoir un peu ce dont il a besoin

Ми не завжди знаємо, скільки дітей

Надовго пам'ятати свої рани

І як хтось має право допомагати процвітати

Ця квітка в їхніх душах починає розкриватися

Я, хто мріяв про музику, любов і надію

Я заснув, оточений страхами в темряві

Певна, що всі мрії були без майбутнього

Я завжди прокидався з порожнім у руках

Кожен жив собі в голові мовчки

І я співав свою душу в повній байдужості

Обтяжений радощами, стурбований моїми бажаннями

Також не прикидаючись ні за що коханим

Влітку мене відправили на море

Або в глибині Юри насолоджуйтесь відпочинком на свіжому повітрі

Напиши батькам, що мені було весело

І заснути сам-один, увійшовши в моє горе

Я намагався вирости, може, відлетіти

Вибирати зірок з тих, хто бачив мене на світ

Я довго чекав цього жесту чи погляду

Хто ніколи не прийшов, чи хто прийде надто пізно

Потім мій брат пішов у звичайну середню школу

Три роки в інтернаті, тому що ми не ладили

Я постійно намагався перетнути йому шлях

Ніколи не зміг зустріти його руку

Всі мої зламані пориви кохання в мушлі

Я намагався відродитися, спостерігаючи за дівчатами

Любити було нездоровим збоченням або непристойним

Але це було так солодко, так ніжно і так тривожно

Сьогодні я виріс, але тиша там

Погрожує, повертається, кружляє навколо мене

Я знаю, що моя доля - бути щасливою в іншому місці

І саме в майбутнє я відкрив своє серце

Але я завжди зберігав ті втрачені роки

Глибоке відчуття неживого

Відчуй, ніби моє серце б’ється догори ногами

І раптовий страх кохати на відкритому повітрі

Ми не завжди знаємо, скільки дітей

Збережіть їх рани в палаючому спогаді

Ані часу, необхідного, щоб навчитися зцілювати

Коли, можливо, посмішки було достатньо

Я, хто мріяв про музику, любов і надію

Я марно чекав цього жесту чи того погляду

Але коли дитина плаче або засмучується

Здається, я трохи знаю, що йому потрібно