Trümmerfestung - Waldgeflüster

Ich sah Sonnen über Seen steigen

Und hört Himmel andächtig, rötlich schweigen

Schleppte meine Lasten auf steinge Berge

Und fand im moos’gen Grund die Wurzeln meiner Werke

Ich folgte trägen Bären auf ihren Pfaden

Spürte meine Stimme ob manch‘ Pracht versagen

Wusch mich rein von altem Gram unverwunden

In kalten Morgenseen unter der wärmend Sonne funkeln

Ich tanzte zum Klang der Götterdämmerung

Riss auf im Rausch die Tore der Festung

Ich ließ tragen von stürmischen Sommerbrisen

Klagende Hymnen über tote Wiesen

Ich wartete auf Wolken bronzen schimmernd

Erinnerungen in Wunden, Rissen flimmernd

Verbrachte ewige Nächte auf fremden Veranden

Die einst fremde Seelen auf ewig verbanden

Erinnerungen die einen Geist auf ewig prägten

Die ein scheinbares Ziel gaben auf seinen Wegen

In ihrem Licht schien der Morgen so klar

Und das Ende so rein, so wahr

Die Herbstblätter fielen sanft

Auf das einsam, öde Land

Hatte diesen tristen Pfad doch selbst erwählt

Und war immerzu von einem grimmen Willen beseelt

Doch jetzt wo ich schon über tausend‘ knoch’ge Wurzeln fiel

Und fror in tausend Stürmen mächtig Kräftespiel

Scheint mein Zweck plötzlich in tiefstem Nebel verborgen

Und beherzter Schritt durch quälenden Zweifel verloren

Warum hatte ich einst diesen Pfad betreten

Folgte ich nicht nur düsteren Schatten die sich am Waldesrande regten

Ist es Zeit endlich umzukehren

Und dem Herz das selbstgewählte Nichts zu verwehren

Ich spüre einst stolze Festungen wanken

Einen Krieger nur noch unsicher durch Herbstwälder schwanken

Von unbekannten Wegen tönt ein fernes Rufen

Ich fühl die Wälder nach neuen Antworten suchen

Soll ich diesen Pfad ins Nichts verlassen

Oder weiter ins einsam Unbekannte hasten

Soll ich das geschaff’ne Selbst hinterfragen

Oder weiterhin dem allzu Menschlichen entsagen

Jetzt wo alte Festen in Ruinen liegen

Und zarte Blüten knospend über verdorrte Äste siegen

Fühl ich einst geschriebenes Schicksal zerbröckeln in meinen Händen

Wohin, wohin, zu welchen Häfen soll ich mich noch wenden?

Nagende Ungewissheit mein treuer Begleiter

Hetzt mich durch meine Wälder immer tiefer, immer weiter

Dabei wollte ich doch immer nur hier verweilen

Einsam und allein vom letzten Schmerz heilen

Я бачив, як сонце сходить над озерами

І слухає небо побожно, рум’яно тихо

Тягли мої ноші в кам’яні гори

І знайшов коріння моїх робіт у замшілій землі

Я пішов за ледачих ведмедів їхніми стежками

Відчув мій голос, якщо багато блиску не вдасться

Омив мене від старого горя нераненого

Виблискуючи в холодних ранкових морях під гріючим сонцем

Я танцював під звуки «Сутінків богів».

Відчинити в шаленстві ворота фортеці

Я дозволив себе нести бурхливий літній вітерець

Плач гімни над мертвими луками

Я чекав на хмари, що переливаються бронзою

Спогади в ранах, тріщинах мерехтять

Проводили вічні ночі на чужих під'їздах

Колись інопланетні душі з’єдналися назавжди

Спогади, які назавжди сформували розум

Хто дав очевидну мету на своєму шляху

У її світлі ранок видавався таким ясним

І кінець такий чистий, такий правдивий

Осіннє листя ніжно опало

До самотньої, безлюдної землі

Сам вибрав цей нудний шлях

І завжди був оживлений лютою волею

Але тепер, коли я вже впав понад тисячу кісткових коренів

І сильно завмер у тисячі бур

Моя мета раптом здається прихованою в найглибшому тумані

І сміливий крок програв через докучливі сумніви

Чому я колись ступив на цей шлях

Хіба я не йшов лише за похмурими тінями, що рухалися на узліссі

Чи пора нарешті повернутись

І заперечити серцю самообране ніщо

Я відчуваю, як колись тремтять горді фортеці

Воїн невпевнено хитається по осіннім лісам

З невідомих шляхів лунає далекий дзвінок

Я відчуваю, як ліс шукає нові відповіді

Чи варто залишити цей шлях у ніщо

Або мчати далі в самотнє невідомість

Чи варто поставити під сумнів створене себе?

Або продовжувати відмовлятися від надто людського

Тепер ці старі твердині лежать у руїнах

І ніжні квіти, що розпускаються, тріумфують над засохлими гілками

Я відчуваю, що колись написана доля розсипається в моїх руках

Куди, куди, до яких портів мені звертатися?

Гризе невпевненість мій вірний супутник

Переслідує мене моїми лісами все глибше, все далі

Але я завжди хотів тут залишитися

Самотні й самотні зцілюються від останнього болю