Graustufen Novembertage - Waldgeflüster

Schwarze Flügel ziehen gen fremde Himmel

Über diese kargen Novemberfelder

Ächzendes Geschrei mein einziges Geleit

Auf diesem Pfad in die Nacht zu der Ruine die ewig wacht

Ich spüre kein Leben mehr, nur noch schwarz-weiße Trümmerwelten umgeben mich

Sicht verschwimmt, farbenblind

Ein Taumeln in Graustufen, der Nebel stiehlt mir meine Stimme

Nacht und Tag, Tag und Nacht, alles tot, alles gleich

Und an Graustufen-Novembertagen

Farblos, leer, Welt verschlissen

Ist es schwer des Abgrunds Blick zu ertragen

Und in klebrig-weißen Nebelwelten

Einsam, kalt, Herz zerrissen

Echo der Träume, die an des Daseins Riff zerschellten

Schleichend lenkte einst die Nacht meine Schritte

Hin zu ihr, weg vom Dasein, weg vom Leben, weg von mir

Tiefer und Tiefer lockten mich des Abgrunds Blicke

Fragen mit Donnerhall, unerträglich, freier Fall

Besessen von Allem, besessen vom Nichts

Schwarze Löcher beißen sich in meine rissige Haut

Verwitterte Patina, im Muster verdorrter Herbstblätter

In den nassen Lachen verrotten Erinnerungen

Ein Taumeln in Graustufen, der Nebel stiehlt mir meine Stimme

Nacht und Tag, Tag und Nacht, alles tot, alles gleich

Und an Graustufen-Novembertagen

Farblos, leer, Welt verschlissen

Ist es schwer des Abgrunds Blick zu ertragen

Und in klebrig-weißen Nebelwelten

Einsam, kalt, Herz zerrissen

Echo der Träume, die an des Daseins Riff zerschellten

Wenn du in den Spiegel blickst und nicht mehr weißt wer vor dir steht

Du dich nicht mal mehr rasieren willst, weil du dir zuwider bist

Zu viele Zigaretten, Alkohol und was sonst noch so die Leere füllt

Und doch bleibt nur das Nichts zurück

Ich will weg, weg, nur fort von hier

Raus aus diesem Sein

Staub und Asche zu Staub und Asche werden lassen

Ich suche schon seit Jahren nach einem Sinn

Fand nur einsame Nebelfelder

Nur grundloses Streben von Anbeginn

Und ein blutend Herz wurde kälter

Nur Abgründe wohin ich auch blick

Mein Werk ein einziges Fragen

Vielleicht liegt darin auch der Weg zum Glück

Ertrinken in Graustufen November Tagen

Oh ihr Armen, die ihr (…) auch so durch und durch ergriffen seyd vom Nichts,

das über uns waltet, so gründlich einseht, daß wir geboren werden für Nichts,

daß wir lieben ein Nichts, glauben an’s Nichts, uns abarbeiten für Nichts,

um mälig überzugehen ins Nichts — was kann ich dafür da?

euch die Knie brechen

wenn ihr’s ernstlich bedenkt?

(…) Wenn ich hinsehe in’s Leben, was ist das

letzte von allem?

Nichts.

Wenn ich aufsteige im Geiste, was ist das Höchste von

allem?

Nichts

Чорні крила летять до дивного неба

Про ці безплідні листопадові поля

Стогін кричить мій єдиний ескорт

На цьому шляху в ніч до руїн, що не сплять вічно

Я більше не відчуваю життя, оточують мене лише чорно-білі зруйновані світи

Зір розмитий, дальтонік

Кутаючись у сірих відтінках, туман краде мій голос

Ніч і день, день і ніч, все мертве, все одно

І в сірі листопадові дні

Безбарвний, порожній, світ зношений

Хіба важко витримати погляд прірви

І в липко-білих туманних світах

Самотня, холодна, серце розривається

Відлуння мрій, що розбилися на рифі буття

Повзуча ніч колись вела мої кроки

Назустріч їй, геть від існування, геть від життя, геть від мене

Все глибше вабили мене погляди безодні

Питання з громом, нестерпним, вільним падінням

Одержимий усім, одержимий нічим

Чорні діри вгризаються в мою потріскану шкіру

Вивітрювана патина, у візерунку зів'яле осіннє листя

У мокрих калюжах гниють спогади

Кутаючись у сірих відтінках, туман краде мій голос

Ніч і день, день і ніч, все мертве, все одно

І в сірі листопадові дні

Безбарвний, порожній, світ зношений

Хіба важко витримати погляд прірви

І в липко-білих туманних світах

Самотня, холодна, серце розривається

Відлуння мрій, що розбилися на рифі буття

Коли дивишся в дзеркало і вже не знаєш, хто перед тобою

Ви навіть більше не хочете голитися, тому що ненавидите це

Занадто багато сигарет, алкоголю та всього іншого заповнює порожнечу

І все одно нічого не залишається

Я хочу піти геть, геть, просто подалі звідси

Вийдіть з цієї істоти

Нехай прах і попіл стануть порохом і попелом

Я роками шукав сенс

Знайшли лише самотні поля туману

Тільки безпідставне прагнення з самого початку

І закривавлене серце похолодало

Просто прірви, куди я не гляну

Моя робота одні питання

Можливо, в цьому лежить шлях до щастя

Тоне в сірих листопадових днях

Ох ви, бідні, які (...) також нічого не захоплені,

що панує над нами, так досконало зрозумій, що ми народжені дарма,

що ми нічого не любимо, ні в що не віримо, даремно працюємо,

поступово переходити в ніщо — що я можу з цим зробити?

зламати коліна

якщо ви серйозно думаєте про це?

(...) Коли я дивлюся на життя, що воно таке

останній з усіх?

Нічого.

Коли я піднімаюся духом, що є найвищим

все?

нічого