Me estoy quedando solo - Marea

Hay retazos de rencores

que se han escondido

en caminos de ortigas

donde hicimos buenas migas,

hubo adioses como yunques

y en tu risa sonaron panderetas

que secaron mis macetas,

con las lagrimitas que tú no querías

me he puesto el cariño al baño María

y ahora ya no hay quien me pare,

y en las noches claras baila mi figura

subido a un tablao de cubos de basura

entre las luces de los bares,

ha de ser la mala estrella

la que pegue coces si me ve de lejos,

la que arranque mi pellejo,

o tal vez la letanía de campanas

que toquen a muerto

cuando me mire al espejo,

pero todavía tengo el poderío

de ponerle lindes a este mar bravío

y a esta luna que se mengua,

de lavar heridas con solo un lamido,

de matar quimeras sin hacer ni un ruido,

de perderte por la lengua,

me estoy quedando solo,

no hay abrazos en mis brazos,

te los vas llevando todos,

me estoy quedando solo,

mas yo sigo rebañando,

de tu amor aún quedan trozos,

se hicieron para mí, para mí,

jergones de secano

que guardan mi trajín,

que guardan dudas como pianos,

se hicieron para ti, para ti,

las brumas que se esfuman,

y hechuras de violín

que son más grandes que mis dudas.

VENAS CON HUMO Y PALABRAS

La vamos a tener si no puedo dar trotes,

si quieres meter alpiste en mis barrotes,

y no hay dios ni fe que me discuta,

que me vuelvo muy hijoputa si me da…

prefiero tener vacío el comedero,

ya le tiraré bocaos al mundo entero,

luego miraré donde lo escupo,

se revuelve y yo me ocupo de mirar…

si no hay pa comer me subiré al manzano,

para verlas venir en un carromato

de cosas por hacer, de ciegos dando palos,

que la vida es muy puta y yo me he vuelto muy malo,

y si encarta soledad, pues soledad pal saco,

lo mismo me dará dar como ser dado,

que no pienso dejar ná de ná pa los gusanos,

la luna me maúlla pa que yo menee el rabo,

a la altura del perejil se han quedado todos mis sueños,

me hago un vestido con tó lo que he perdido

y ya tiene sentido sonreir,

lleva volantes pa mentir, para ondularme como el trigo,

y así decir, que desde que te has ido

la bailo igual contigo que sin ti,

si intentas comprender mis noches de desvelo

me quieres comprar con puñaos de caramelos,

manojos de perder, con jugo de los charcos,

machaca el almirez, me tienes en tus manos,

y ojalá te vaya bien, y pa pasar el rato

tú siembra para ti, y más cuando me callo,

me callo lo que hay, lo que hay es lo que toca

y pa tocar el corazón es mejor no abrir la boca,

a la altura del perejil se han quedado todos mis sueños,

me hago un vestido con tó lo que he perdido

y ya tiene sentido sonreir,

lleva volantes pa mentir, para ondularme como el trigo,

y así decir, que desde que te has ido

aún nadie me ha vencido,

hoy quiero poner mi reino de despojos en estos lugares,

donde la primera vez pusimos al alba a hacer malabares,

y no he de volver a ver el sudor empañando portales,

me sale tan mal cuando miro hacia atrás…

me abriré las venas, me saldrán palabras,

guárdate el cencerro, pónselo a otra cabra,

que a mí no me cabe, que llevo colgando

demasiadas llaves, todos los quebrantos,

a la altura del perejil se han quedado todos mis sueños,

me hago un vestido con tó lo que he perdido

y ya tiene sentido sonreir,

lleva volantes pa mentir, para ondularme como el trigo,

y así decir, que desde que te has ido…

no me pienso quedar, ni un momento ni un rato,

para planear quién pagará los platos

de mi desespere, mi sofoco,

sé de quién se ha vuelto loco de esperar,

la vamos a tener…

COMO EL VIENTO DE PONIENTE

De niño no me gustaban los libros ni las sotanas

ni salir en procesión,

era tan desobediente como el viento de poniente,

revoltoso y juguetón,

en vez de mirar pal cielo

me puse a medir el suelo que me tocaba de andar,

y nunca seguí al rebaño,

porque ni el pastor ni el amo eran gente de fiar,

como aquel que calla, otorga,

y aunque la ignorancia es sorda,

pude levantar la voz,

más fuerte que los ladríos de los perros consentíos

y que la voz del pastor,

empecé haciendo carreras

por atajos y veredas muy estrechas para mí,

y decían mis vecinos

que llevaba mal camino apartado del redil,

siempre fui esa oveja negra

que supo esquivar las piedras que le tiraban a dar,

y entre más pasan los años

más me aparto del rebaño porque no sé adonde va.

PAN DURO

Arrugas que son surcos con retoños tiernos,

livianas como son los fardos de cargar los sueños

que tragan ruedas de molino y se les ven todos los huesos,

que saben que sus años tienen más de cuatro inviernos,

silencio por el techo, por los platos llenos,

silencio bañado en sudores de los jornaleros,

el sol lo han hecho sus jirones,

que saben lo que vale un beso,

que no quieren llevar los nombres de sus carceleros,

¿qué saben las tripas de puños cerrados?,

saben que las riegan los amargos tragos,

saben todo y más de tenerse en pie,

de la soledad,

saben porqué está siempre duro el pan,

monedas de tan sucias tan desdibujadas,

odioso tintineo en manos encalladas,

y son las patas de sus mulas

si el látigo se llama hambre

las dueñas de caminos que no son de nadie,

cerrojos al antojo de la poca hondura,

abiertos para dar paso a las herraduras

que dejan huellas que los guían para volver a desquitarse,

para no tener que rasgarse más las vestiduras.

Є шматочки образи

які були приховані

на стежках кропиви

де ми знайшли хороших друзів,

були прощання, як ковадла

і в твоєму сміху бубни звучали

що висушила мої горщики,

з маленькими сльозами, яких ти не хотів

Я поклав свою любов у марміт

і тепер нема кому мене зупинити,

і в ясні ночі моя постать танцює

завантажено в таблицю сміттєвих баків

між вогнями барів,

Мабуть, погана зірка

той, що б’є ногами, якщо побачиш мене здалеку,

той, що зриває з мене шкіру,

чи, може, літанія дзвонів

забити до смерті

коли я дивлюся в дзеркало,

але я все ще маю силу

встановити межі на цьому дикому морі

і до цього місяця, що спадає,

щоб промити рани одним лише облизуванням,

вбивати химер без звуку,

втратити тебе через мову,

Я залишаюся одна

в моїх руках немає обіймів,

ти забираєш їх усіх,

Я залишаюся одна

але я продовжую пастися,

твоєї любові ще є шматочки,

вони були створені для мене, для мене,

сухих піддонів

що зберігають мою суєту,

що зберігають сумніви, як піаніно,

вони були створені для вас, для вас,

тумани, що зникають,

і виготовлення скрипки

це більше, ніж мої сумніви.

ЖИЛИ З ДИМОМ І СЛОВАМИ

У нас це буде, якщо я не зможу бігати,

якщо ви хочете покласти пташине насіння в мої бари,

і немає ні бога, ні віри, щоб сперечатися зі мною,

що я стану сучим сином, якщо він дасть мені...

Я волію, щоб корито було порожнє,

Закидаю весь світ закусками,

тоді я подивлюся, куди виплюну,

він ворушиться, а я дивлюся…

якщо не буде що їсти, я залізу на яблуню,

щоб побачити, як вони приїжджають у вагоні

речей, які потрібно зробити, сліпих людей, які б’ють,

що життя дуже повія і я став дуже поганим,

і якщо вона encarta самотність, то самотність приятель мішок,

те саме дасть мені дати, як дано,

Я не планую нічого залишати черв'якам,

місяць нявкає на мене так, що я виляю хвостом,

на вершині петрушки залишилися всі мої мрії,

Я шию собі сукню з усього, що втратила

і вже є сенс посміхнутися,

носити рюші, щоб лежати, хвилясти, як пшениця,

і так би мовити, відколи тебе нема

Я танцюю з тобою так само, як і без тебе,

якщо ти спробуєш зрозуміти мої безсонні ночі

ти хочеш купити мене жменями цукерок,

пучки марних, з соком з калюж,

Роздави товкач, я в тебе в руках,

і я сподіваюся, що все буде добре для вас, і щоб скоротати час

ти сієш для тебе, і більше, коли я мовчу,

Я мовчу, що є, що є, те що торкається

і щоб торкнутися серця краще рота не відкривати,

на вершині петрушки залишилися всі мої мрії,

Я шию собі сукню з усього, що втратила

і вже є сенс посміхнутися,

носити рюші, щоб лежати, хвилясти, як пшениця,

і так би мовити, відколи тебе нема

мене ще ніхто не бив

сьогодні я хочу покласти моє королівство здобичі в ці місця,

де вперше ми поставили світанок жонглювати,

і я більше не побачу туманних порталів,

Мені стає так погано, коли я озираюся назад...

Я відкрию вени, вийдуть слова,

тримай дзвіночка, одягни його на іншу козу,

що мені не підходить, що я вішав

забагато ключів, усі ламаються,

на вершині петрушки залишилися всі мої мрії,

Я шию собі сукню з усього, що втратила

і вже є сенс посміхнутися,

носити рюші, щоб лежати, хвилясти, як пшениця,

і так би мовити, відколи тебе нема...

Я не планую залишатися ні на мить, ні на деякий час,

спланувати, хто заплатить за посуд

мого відчаю, моєї задухи,

Я знаю, хто збожеволів від очікування,

ми це матимемо...

ЯК ЗАХІДНИЙ ВІТЕР

У дитинстві я не любив ні книжок, ні сутан

ні вийти в процесії,

був неслухняний, як західний вітер,

буйний і грайливий,

замість того, щоб дивитися на небо

Я почав вимірювати землю, по якій я мав ходити,

І ніколи не ходив за стадом

бо ні пастух, ні хазяїн не були надійними людьми,

як той, хто мовчить, дарує,

і хоча невігластво глухе,

Я зміг підвищити голос

голосніше, ніж гавкіт собак, побалуйте себе

і що голос пастуха,

Я почав бігати

через ярлики і шляхи, занадто вузькі для мене,

і мої сусіди сказали

що відвели від кошари,

Я завжди був тією чорною вівцею

хто знав, як ухилитися від каменів, які в нього кидали,

і чим більше йдуть роки

тим більше я відділяюся від стада, бо не знаю, куди воно йде.

ЧЕРСТВИЙ ХЛІБ

Зморшки, що являють собою борозни з ніжними пагонами,

легкі, як пучки несущих мрій

що ковтають колеса млинів і всі їхні кістки видно,

які знають, що їхні роки більше чотирьох зим,

тиша крізь стелю, крізь повні тарілки,

мовчання, облите потом поденників,

сонце створено його шматками,

хто знає, чого вартий поцілунок,

які не хочуть носити імена своїх тюремників,

Що знають нутрощі стиснутих кулаків?

Знають, що напоєні гіркими напоями,

вони знають все і більше про те, щоб встояти,

самотності,

Ти знаєш, чому хліб завжди твердий,

монети такі брудні, такі розмиті,

огидне дзвоніння в скручених руках,

і вони ноги їхніх мулів

якщо батіг називається голодом

власники нічиїх доріг,

замки на примху невеликої глибини,

відкритий, щоб звільнити місце для підків

які залишають сліди, які ведуть їх, щоб знову поквитатися,

щоб більше не рвати одяг.