Посвящение Мандельштаму - Григорий Лепс, Александр Розенбаум

В доме том

За углом,

Где давным-давно все быльем

Поросло,

Жил поэт

Много лет,

Он владел нам дарящим свет

Ремеслом.

Когда город забывался долгим сном

Да на стыках громыхали поезда,

Лишь одно светилось полночью окно,

Лишь одна горела на небе звезда.

Жил один, нелюдим,

Плыл, как айсберг, средь белых льдин

По судьбе,

Но стучат по ночам.

Ведал он не одну печаль —

Много бед.

Помнил кнопку леденящую звонка,

Раздирающего душу на куски,

Помнил дней испепеляющих канкан

Да Иуды аккуратные виски.

Здесь на старом еврейском кладбище

По старинке, в черте оседлости

Господа лежат и товарищи,

Кто-то в роскоши, кто-то в бедности.

Кто-то в камне, расшитом золотом,

Вдоль оградок — скамейки чистые,

Кто-то в камне замшелом, колотом

Позабытый родными, близкими.

Вот фельдфебель Ее Величества

Делит землю с портным из Гомеля.

Тот был бездарью, этот — личностью —

Оба в землю легли изгоями.

В доме том

За углом,

Где давным-давно все быльем

Поросло,

Поросло…

У будинку тому

За рогом,

Де давним-давно все колишнім

Поросло,

Жив поет

Багато років,

Він володів нам даруючим світло

Ремесло.

Коли місто забувалося довгим сном

Так на стиках гуркотіли потяги,

Лише одне світилося півночі вікно,

Лише одна горіла на небі зірка.

Жив один, нелюдимий,

Плив, як айсберг, серед білих крижин

По долі,

Але стукають по ночах.

Знав він не один печаль

Багато бід.

Пам'ятав кнопку дзвінка, що леденяє,

Роздираючого душу на шматки,

Пам'ятав днів спопеляючих канкан

Так Юди акуратні віскі.

Тут на старому єврейському цвинтарі

За старою, в рисі осілості

Панове лежать і товариші,

Хтось у розкоші, хтось у бідності.

Хтось у камені, розшитому золотом,

Вздовж огорожі — лавки чисті,

Хтось у камні замшелом, колотом

Забутий рідними, близькими.

Ось фельдфебель Її величності

Поділяє землю з кравцем із Гомеля.

Той був бездар'ям, цей — особистістю —

Обидва в землю лягли ізгоями.

У будинку тому

За рогом,

Де давним-давно все колишнім

Поросло,

Поросло.