Vite - Francesco Guccini

Mi affascina il mistero delle vite

che si dipanano lungo la scacchiera

di giorni e strade, foto scolorite

memoria di vent anni o di una sera.

E mi coinvolge l eterno gocciolare

e il tempo sopra il viso di un passante

e il chiedermi se nei suoi occhi appare

l insulto di una morte o di un amante,

la rete misteriosa dei rapporti

che lega coi suoi fili evanescenti

la giostra eterna di ragioni o torti

il rintocco scaglioso dei momenti,

il mondo visto con gli occhi asfaltati

rincorrendo il balletto delle ore

noi che sappiamo dove siamo nati

ma non sapremo mai dove si muore.

Mi piace rovistare nei ricordi

di altre persone, inverni o primavere

per perdere o trovare dei raccordi

nell apparente caos di un rigattiere:

quadri per cui qualcuno?

stato in posa,

un cannocchiale che ha guardato un punto,

un mappamondo, due bijou, una rosa,

ciarpame un tempo bello e ora consunto,

pensare chi pu?

averli adoperati,

cercare una risposta alla sciarada

del perch?

sono stati abbandonati

come un cane lasciato sulla strada.

Oggetti che qualcuno ha forse amato

ora giacciono l?, senza un padrone,

senza funzione, senza storia o stato,

nell intreccio di caso o di ragione.

E la mia vita cade in altra vita

ed io mi sento solamente un punto

lungo la retta lucida e infinita

di un meccanismo immobile e presunto.

Tu sei quelli che son venuti prima

che in parte hai conosciuto, e quelli dopo

che non conoscerai, come una rima

vibrante e bella, per?

senza scopo.

E inutile cercare una risposta,

sai che non ce ne sono e allora tenti

un bussare distratto a quella porta

che si chiuse soltanto ai sentimenti.

Non saprai e non sai.

Questo dolore che vagli fra le magli di un tuo cribro

svanisce un po nel contemplare un fiore

si scorda fra le pagine di un libro.

Perch?

non si fa a meno di altre vite

anche rubate a pagine che sfogli

oziosamente, e ambiguo le hai assorbite

da fantasmi inventati che tu spogli

rivestendoti in loro piano piano

come se ti scoprissi in uno specchio

L Uomo a Dublino, o l?

ultimo Mohicano

che ai 25 si sentiva vecchio.

E percorriamo strade non pi?

usate

figurando chi un giorno ci passava

e scrutiamo le case abbandonate

chiedendoci che vite le abitava,

perch?

la nostra?

sufficiente appena

ne mescoliamo inconsciamente il senso

Мене захоплює таємниця життя

що розгортаються вздовж шахової дошки

днів і вулиць, вицвілі фотографії

спогад про двадцять років чи один вечір.

І я причетний до вічного капання

і час над обличчям перехожого

і цікаво, чи з’являється це в його очах

образа смерті або коханця,

таємнича мережа стосунків

що зв’язується своїми минущими нитками

вічна карусель причин чи кривди

лускатий рахунок моментів,

світ, побачений асфальтованими очима

погоня за балетом годин

ми, хто знає, де ми народилися

але ми ніколи не дізнаємося, де помремо.

Люблю копатися в спогадах

інших людей, зими чи весни

втратити або знайти зв'язки

у очевидному хаосі торговця секонд-хендом:

картини для кого?

позував,

телескоп, який подивився на точку,

глобус, два біжу, троянда,

мотлох, колись красивий, а тепер одягнений,

подумай хто може?

скориставшись ними,

шукати відповідь на шараду

чому

були залишені

як собака, залишена на дорозі.

Предмети, які хтось, можливо, любив

тепер вони там лежать, без господаря,

без функції, без історії чи статусу,

у переплетенні випадковостей чи розуму.

І моє життя переходить в інше життя

і я відчуваю лише точку

вздовж чіткої та нескінченної лінії

нерухомого і передбачуваного механізму.

Ви ті, хто прийшов першим

які ви знали частково, і ті, що пізніше

що не дізнаєшся, як рима

яскравий і красивий, але?

без мети.

Марно шукати відповідь,

ти знаєш, що їх немає, а потім намагаєшся

розсіяний стук у ті двері

який закритий лише для почуттів.

Не знатимеш і не знаєш.

Цей біль, який ви просієте крізь молотки одного зі своїх ліжок

воно трохи зникає при спогляданні квітки

забуває між сторінками книги.

Чому?

без інших життів не обходиться

навіть вкрадені зі сторінок, які ви гортаєте

лениво й неоднозначно ви їх увібрали

від вигаданих привидів, яких ти роздягаєш

одягайтеся в них повільно

ніби відкрили себе в дзеркалі

Людина в Дубліні чи я?

останній могікан

що в 25 він відчував себе старим.

І ми більше не ходимо дорогами?

використаний

з’ясувавши, хто там провів один день

і ми скануємо покинуті будинки

цікаво, що там живе,

чому

наш?

як раз достатньо

ми несвідомо змішуємо його значення