Autogrill - Francesco Guccini

La ragazza dietro al banco mescolava birra chiara e Seven-up,

e il sorriso da fossette e denti era da pubblicit?,

come i visi alle pareti di quel piccolo autogrill,

mentre i sogni miei segreti li rombavano via i TIR…

Bella, d' una sua bellezza acerba, bionda senza averne l' aria,

quasi triste, come i fiori e l' erba di scarpata ferroviaria,

il silenzio era scalfito solo dalle mie chimere

che tracciavo con un dito dentro ai cerchi del bicchiere…

Basso il sole all' orizzonte colorava la vetrina

e stampava lampi e impronte sulla pompa da benzina,

lei specchi?

alla soda-fountain quel suo viso da bambina

ed io… sentivo un' infelicit?

vicina…

Vergognandomi, ma solo un poco appena, misi un disco nel juke-box

per sentirmi quasi in una scena di un film vecchio della Fox,

ma per non gettarle in faccia qualche inutile clich?

picchiettavo un ind?

in latta di una scatola di t…

Ma nel gioco avrei dovuto dirle: «Senti, senti io ti vorrei parlare…»,

poi prendendo la sua mano sopra al banco: «Non so come cominciare:

non la vedi, non la tocchi oggi la malinconia?

Non lasciamo che trabocchi: vieni, andiamo, andiamo via.»

Termin?

in un cigolio il mio disco d' atmosfera,

si sent?

uno sgocciolio in quell' aria al neon e pesa,

sovrast?

l' acciottolio quella mia frase sospesa,

«ed io… «, ma poi arriv?

una coppia di sorpresa…

E in un attimo, ma come accade spesso, cambi?

il volto d' ogni cosa,

cancellarono di colpo ogni riflesso le tendine in nylon rosa,

mi chiam?

la strada bianca, «Quant'??"chiesi, e la pagai,

le lasciai un nickel di mancia, presi il resto e me ne andai…

Дівчина за прилавком змішала лагер і Seven-up,

і усмішка з ямочками була для реклами,

як обличчя на стінах того маленького ресторану на автомагістралі,

поки мої таємні мрії рознесли вантажівки...

Прекрасна, з власною недозрілою красою, блондинка, не відчуваючи цього,

майже сумний, як квіти і трава залізничного схилу,

тишу лише дряпали мої химери

що я провела пальцем всередині кіл скла...

Низьке сонце на горизонті забарвлювало вітрину

і відбиті спалахи та відбитки пальців на бензонасоса,

ти дзеркала?

до фонтану газованої води це її дитяче обличчя

а я... чи відчув я нещастя?

закрити...

Соромно, але трохи, я поклав платівку в музичний автомат

відчувати себе майже в сцені старого фільму Fox,

але щоб не кинути їй в обличчя якесь марне штамп?

натиснув інд?

в жерсті чайної коробки...

Але в грі я мав би їй сказати: «Слухай, послухай, я хотів би з тобою поговорити...»,

потім взяв руку за прилавок: «Я не знаю, як почати:

Хіба ти цього не бачиш, не можеш меланхолія торкнутися цього сьогодні?

Не дамо йому переповнитися: приходь, підемо, підемо».

Термін?

мій атмосферний рекорд у скрипі,

ти чув?

крапелька в цьому неоні й важкому повітрі,

надмірно?

брязкіт, що мій умовний вирок,

«А я...», але потім він приїхав?

пара-сюрприз...

І в одну мить, але, як це часто буває, ви змінюєтеся?

обличчя всього,

рожеві нейлонові штори раптом стерли всі відображення,

мене звати?

ґрунтова дорога: «Скільки?» — запитав я і заплатив за це,

Я залишив їй нікель в якості чайових, взяв обмін і пішов...