Scirocco - Francesco Guccini

Ricordi, le strade erano piene di quel lucido scirocco

Che trasforma la realtà abusata e la rende irreale

Sembravano alzarsi le torri in un largo gesto barocco

E in via dei Giudei volavan velieri come in un porto canale

Tu dietro al vetro di un bar impersonale

Seduto a un tavolo da poeta francese

Con la tua solita faccia aperta ai dubbi

E un po' di rosso routine dentro al bicchiere

Pensai di entrare per stare assieme a bere

E a chiacchierare di nubi…

Ma lei arrivò affrettata, danzando nella rosa

Di un abito di percalle che le fasciava i fianchi

E cominciò a parlare ed ordinò qualcosa

Mentre nel cielo rinnovato correvano le nubi a branchi

E le lacrime si aggiunsero al latte di quel tè

E le mani disegnavano sogni e certezze

Ma io sapevo come ti sentivi schiacciato

Fra lei e quell’altra che non sapevi lasciare

Tra i tuoi due figli e l’una e l’altra morale

Come sembravi inchiodato…

Lei si alzò con un gesto finale

Poi andò via senza voltarsi indietro

Mentre quel vento la riempiva

Di ricordi impossibili

Di confusione e immagini

Lui restò come chi non sa proprio cosa fare

Cercando ancora chissà quale soluzione

Ma è meglio poi un giorno solo da ricordare

Che ricadere in una nuova realtà sempre identica…

Ora non so davvero dove lei sia finita

Se ha partorito un figlio o come inventa le sere

Lui abita da solo e divide la vita

Tra il lavoro, versi inutili e la routine d’un bicchiere

Soffiasse davvero quel vento di scirocco

E arrivasse ogni giorno per spingerci a guardare

Dietro alla faccia abusata delle cose

Nei labirinti oscuri della case

Dietro allo specchio segreto d’ogni viso

Dentro di noi…

Пам’ятайте, вулиці були повні цього блискучого сірокко

Що перетворює зловживану реальність і робить її нереальною

Здавалося, що вежі здіймаються великим бароковим жестом

І вітрильні кораблі залітали через dei Giudei, як у порт каналу

Ви за склом безособового бару

Сидячи за столом французького поета

З вашим звичайним обличчям, відкритим для сумнівів

І маленька червона рутина всередині склянки

Я думав зайти, щоб бути разом випити

І балакаючи про хмари...

Але вона прийшла поспішно, танцюючи в троянді

З перкалевої сукні, що обвивалась навколо її стегон

І він почав говорити і щось замовив

Поки на оновленому небі хмари бігали зграями

І сльози додавали до молока того чаю

А руки малювали мрії та певність

Але я знав, як ти почуваєшся розбитим

Між нею та іншою ти не знав, як розійтися

Між твоїми двома дітьми і одним, і другим мораль

Яким ти здавався прибитим...

Вона встала останнім жестом

Потім пішов, не оглядаючись

Поки той вітер наповнював її

Неможливих спогадів

Від плутанини та образів

Він залишився тим, хто не знає, що робити

Досі шукаю хтозна яке рішення

Але краще згадати лише один день

Чим потрапити назад у нову реальність, яка завжди ідентична...

Тепер я насправді не знаю, де вона опинилася

Якщо вона народила дитину чи як вона вигадує вечори

Він живе один і ділиться життям

Між роботою, марними віршами і рутиною чарки

Невже той вітер сирокко подув

І приходьте кожен день, щоб підштовхнути нас дивитися

За надмірно використаним обличчям речей

У темних лабіринтах будинків

За таємним дзеркалом кожного обличчя

Всередині нас…