Samantha - Francesco Guccini

Samantha ringtone on your mobile phone

Samantha scende le scale di un policentro attrezzato comunale,

trentanni e poi l' appartamento sarà suo, o meglio,

dei suoi genitori che ogni mese devono strappare il mutuo da uno stipendio da fame,

ma Milano è tanto grande da impazzire

e il sole incerto becca di sguincio, in questa domenica d' aprile,

ogni pietra, ogni portone ed ogni altro ammennicolo urbanistico,

ma Samantha saltella, non sa d' avere lunghe gambe da cervo

e il seno, come si dice, in fiore, teso, sopra a un corpo ancora acerbo

e Samantha, Samantha ancora non sa d' avere un destino da modella

e corre allegra lungo i graffiti osceni delle scale quasi donna, quasi bella.

E fuori: Milano muore di malinconia, di sole che tramonta là in periferia,

di auto del ritorno, famiglie, freni e gas di scarico.

Lontano il centro è quasi un altro mondo, San Siro un urlo che non cogli a fondo,

ti taglia un senso vago di infinito panico.

Spunta un gasometro dietro a muri neri, oziosi vagolano i tuoi pensieri

e in aria il cielo è un qualche cosa viola carico…

Andrea è giù nel cortile, jeans regolari e faccia da vinile,

giacca a vento come dio comanda e legata al polso la bandana, un piede contro

al muro e lì

l' aspetta perchè vuol parlarle, niente, forse d' amore, ma non sa che dire,

con le parole quasi lombarde che non sanno uscire

e si accende rabbioso una Marlboro di alibi

e si guardano di sbieco, appena un cenno istintivo di saluto,

ma a Samantha batte il cuore da morire mentre Andrea rimane muto;

e lei ritornerà con le MS per suo padre steso davanti a qualche canale

e lui mediterà al bar dietro a una birra che la vita può far male…

E Milano sembra che sia li a abbracciarsi quei due che non sapranno più

parlarsi,

solo sfiorarsi in un momento vago e via.

Samantha presto cambierà quartiere per un destino che non sa vedere,

e Andrea diventerà padrone d' una pizzeria.

Ed io, burattinaio di parole, perchè mi perdo dietro a un primo sole,

perchè mi prende questa assurda nostalgia?

Саманта рінгтон на мобільний телефон

Саманта спускається по сходах муніципального поліцентру,

тридцять років і тоді квартира буде його, вірніше,

його батьків, яким щомісяця доводиться отримувати іпотеку з голодної зарплати,

але Мілан досить великий, щоб зійти з розуму

і непевне сонце клює в цю неділю квітня,

кожен камінь, всі двері та всі інші урбаністичні зручності,

але Саманта стрибає, вона не знає, що в неї довгі оленячі ноги

а груди її, як кажуть, у цвіту, витягнута, над ще недозрілим тілом

і Саманта, Саманта досі не знає, що у неї є модельна доля

і вона весело біжить по непристойному графіті сходів майже жінка, майже красуня.

А надворі: Мілан помирає від меланхолії, від сонця, що заходить там, у передмісті,

зворотних автомобілів, сімей, гальм і вихлопних газів.

Далеко центр - це майже інший світ, Сан-Сіро крик, який ти не до кінця розумієш,

невиразне відчуття нескінченної паніки відсікає вас.

Перевірте газометр за чорними стінами, бездіяльно блукайте думки

а в повітрі небо щось насичено фіолетове...

Андреа внизу у дворі, звичайні джинси та вінілове обличчя,

анорак, як велить бог, і бандана, прив’язана до зап’ястя, одна нога проти

до стіни і туди

він чекає її, бо хоче з нею поговорити, нічого, може, про кохання, але вона не знає, що сказати,

майже ломбардськими словами, які не знають, як вибратися

і сердито загоряється алібі Marlboro

і дивляться один на одного боком, лише інстинктивна хвиля привітання,

але серце Саманти б'ється до смерті, а Андреа залишається німим;

і вона повернеться з MS для свого батька, що лежить перед якимось каналом

і він буде медитувати в барі за пивом, що життя може зашкодити ...

А Мілан ніби обіймає тих двох, які більше не дізнаються

говорити,

просто торкніться один одного в туманну мить і підіть.

Саманта незабаром змінить сусідство на долю, яку вона не бачить,

і Андреа стане власником піцерії.

А я, лялькар слів, бо заблукаю за першим сонцем,

Чому ця абсурдна ностальгія захоплює мене?