Nostra Signora Dell'Ipocrisia - Francesco Guccini

Alla fine della baldoria c’era nell’aria un silenzio strano

Qualcuno ragliava con meno boria e qualcun altro grugniva piano

Alle sfilate degli stilisti si trasgrediva con meno allegria

Ed in quei visi sazi e stravisti pulsava un’ombra di malattia

Un artigiano di scoop forzati scrisse che Weimar già si scorgeva

E fra biscotti sponsorizzati vidi un anchorman che piangeva

E poi la nebbia discese a banchi ed il barometro segnò tempesta

Ci svegliammo più vecchi e stanchi, amaro in bocca, cerchio alla testa

Il Mercoledì delle Ceneri ci confessarono bene o male

Che la festa era ormai finita, è ormai lontano il Carnevale

E proclamarono penitenza e in giro andarono col cilicio

Ruttando austeri:" ci vuol pazienza, siempre adelante, ma con juicio «E fecero voti con faccia scaltra a Nostra Signora dell’Ipocrisia

Perché una mano lavasse l’altra, tutti colpevoli e così sia

E minacciosi ed un po' pregando incenso sparsero al loro dio

Sempre accusando, sempre cercando il responsabile, non certo io

La domenica di mezza Quaresima fu processione di etere di stato

Dai puttanieri a diversi pollici, dai furbi del «chi ha dato, ha dato

Ed echeggiarono tutte le sere come rintocchi schioccanti a morto

Amen, Mea Culpa e Miserere, ma neanche un cane che sia risorto

E i cavalieri di tigri a ore e i trombettieri senza ritegno

Inamidarono un nuovo pudore, misero a lucido un nuovo sdegno

Si andò alle prime con casto lusso e i quiz pagarono sobri milioni

E in pubblico si linciò il riflusso per farci ridiventare buoni

Così domenica dopo domenica fu una stagione davvero cupa

Quel lungo mese della quaresima rise la iena, ululò la lupa

Stelle comete ed altri prodigi facilitarono le conversioni

Mulini bianchi tornaron grigi, candidi agnelli certi ex leoni

Soltanto i pochi che si incazzarono dissero che era l’usato passo

Fatto dai soliti che ci marciavano per poi rimetterlo sempre là, in

Basso

Poi tutto tacque, vinse ragione, si placò il cielo, si posò il mare

Solo qualcuno in resurrezione, piano, in silenzio, tornò a pensare

Наприкінці гулянки в повітрі запанувала дивна тиша

Хтось ревів менш зарозуміло, а хтось тихо бурчав

На модних показах дизайнерів люди переступали з меншою радістю

І на цих насичених і вражених обличчях пульсувала тінь хвороби

Вимушений совковий майстер писав, що Веймар уже видно

І серед спонсорованого печива я побачив, що плаче ведучий

А потім туман опустився берегами і барометр позначив шторм

Ми прокинулися старшими й втомленими, гірко в роті, край до голови

У Попельну середу вони зізналися нам, добре чи погано

Щоб вечірка закінчилася, карнавал тепер далеко

І вони проголосили покаяння і ходили у вереті

Відрижка сувора: «це вимагає терпіння, siempre adelante, але з juicio» І вони склали обітниці з проникливими обличчями до Богоматері лицемірства

Щоб одна рука мила іншу, всі винні і так

І грізні й трішки молитовних пахощів розсипали до свого бога

Завжди звинувачую, завжди шукаю відповідального, звісно не мене

Неділя середини Великого посту була хресним ходом державного ефіру

Від розпусників на кілька дюймів, від лукавих «хто дав, той дав

І вони відлунювали щовечора, як стукання до смерті

Амінь, Меа Кульпа і Мізерере, але навіть собака не піднявся

І вершники тигрів по годинах, і сурмачі без зупинки

Вони накрохмалили нову скромність, засяяли нове обурення

Ми йшли до першого з цнотливою розкішшю, а вікторини платили тверезі мільйони

І на публіці був відлив, щоб зробити нас знову хорошими

Тож неділя за неділею була справді темною пору року

Того довгого місяця Великого посту сміялася гієна, завивала вовчиця

Зірки комети та інші чудеса сприяли перетворенню

Білі млини посіріли, білі ягнятки деякі колишні леви

Лише ті, хто був розлючений, сказали, що це був використаний крок

Зроблено звичайними, які марширували туди, а потім завжди клали його туди, туди

Бас

Тоді все замовкло, він мав рацію, небо заспокоїлося, море заспокоїлося

Тільки хтось у воскресінні, тихо, тихо, повернувся до роздумів