Non Bisognerebbe - Francesco Guccini

Non bisognerebbe mai ritornare:

perchè calcare i tuoi vecchi passi,

calciare gli stessi sassi,

su strade che ti han visto già a occhi bassi?

Non troverai quell' ombra che eri tu e non avrai quell' ora in più

che hai dissipato e che ora cerchi;

si scioglierà impossibile il pensiero

a rimestare il falso e il vero

in improbabili universi.

Eppure come un cane che alza il muso e annusa l' aria

batti sempre la tua pista solitaria

e faccia dopo faccia e ancora traccia dopo traccia

torni dove niente ti aprirà le braccia…

E rimpiangere, rimpiangere mai.

Come piovigginano le vecchie cose:

perchè fra i libri schiacciare rose

di risa paghe e piene delle spose?

E buttar via un' incognita e uno scopo,

trascurare il giorno dopo

come se chiudesse sempre;

studiar la stessa pagina di storia

conosciuta già a memoria,

date e luoghi impressi a mente.

Ma gocciola da sempre sul bagnato, tesoriere dei tuoi giorni,

di chi ha preso e di chi ha dato.

E ora dopo ora e dopo un attimo ed ancora

la poetica consueta è «dell' allora»…

Primo, non ricordare,

perchè i ricordi sono falsati,

i metri e i cambi sono mutati

per la spietata legge dei mercati.

E' come equilibrarsi sugli specchi,

ad ogni occhiata un po' più vecchi,

opachi, muti e deformanti.

Frugare dentro ai soliti cassetti

dove non c'è quel che ci metti

e mai le cose più importanti.

E invece come tutti sempre lì a portarli addosso, a ricercare

quel sottile straccio rosso

che lega il tempo assente ed il presente e nella mente,

tutto questo poi ci si confonderà,

tutto questo poi ci si…

Non bisognerebbe mai ricordare…

Ви ніколи не повинні повертатися:

навіщо ступати своїми старими кроками,

бити ногою ті самі камені,

на вулицях, які вже бачили тебе опущеними очима?

Ви не знайдете тієї тіні, якою були, і не матимете цієї зайвої години

яку ти розвіяв і яку тепер шукаєш;

думка розчиниться

змішувати неправду і правду

у неймовірних всесвітах.

Але як собака, яка піднімає морду й нюхає повітря

завжди пробивай свій самотній шлях

і обличчя за обличчям і знову доріжка за треком

ти повертаєшся туди, де ніщо не розкриє тобі обійми...

І шкодувати, ніколи не шкодувати.

Як мрячить старі речі:

навіщо троянди м'яти між книжками

повний сміху і повний наречених?

І відкинь невідомість і мету,

нехтування наступного дня

ніби завжди закривався;

вивчати ту саму сторінку історії

вже відомий напам'ять,

дати та місця, що запам’ятовуються.

Але завжди капає в мокрому, скарбниця твоїх днів,

хто брав, а хто дав.

І година за годиною, через мить і знову

звичайна поетика «тодішні»...

По-перше, не пам'ятай,

бо спогади спотворені,

лічильники та зміни змінилися

за нещадний закон ринків.

Це як балансування на дзеркалах,

на кожен погляд трохи старше,

нудно, тупо і спотворююче.

Пориються в звичайних шухлядах

де немає того, що ти в нього вкладаєш

і ніколи найважливіших речей.

А замість цього, як і всі, завжди поруч, щоб носити їх, досліджувати

ця тонка червона ганчірка

що пов'язує відсутній час і теперішнє і в розумі,

тоді все це заплутається,

все це тоді так...

Ми ніколи не повинні згадувати...