L'Uomo - Francesco Guccini

Senza l’ultima parola, frase saggia da citarsi,

piegò il capo sul cuscino quasi per addormentarsi,

senza un grido, senza un nome, senza motti, senza un suono,

nè il rumore di battaglie, era morto un altro uomo,

restò solo qualcosa che volò

nell’aria calma e poi svanì,

per dove non sapremo mai.

mai, mai, mai, mai, mai…

C' era buio nella stanza, di malato un greve odore

e una lieve, pazza danza di mosconi in amore;

lievi ronzan le preghiere, poi qualcuno se n'è accorto:

si alzò atroce nella sera, solo un chiaro grido: «E' morto!»

Restò solo qualcosa che volò

nell' aria calma e poi svanì

per dove non sapremo mai

mai, mai, mai, mai, mai…

Svelti accorrono gli astanti: «Com'è morto?», «Com'è andata?»

Sfrigolava ormai sui pianti la candela già bruciata;

gli composero le braccia, si ravviò la rada chioma,

ondeggiava sulla faccia del rosario la corona:

restò solo qualcosa che volò

nell’aria calma e poi svanì

per dove non sapremo mai,

mai, mai, mai, mai, mai…

Si frugò dentro ai ricordi di una vita ormai finita,

si guardò dentro ai cassetti colmi di carta ingiallita:

«Questa foto è per la figlia.""L'orologio qui a chi tocca?»

«Meglio gli chiudiate gli occhi.""Meglio chiudergli la bocca.»

Restò solo qualcosa che volò

nell’aria calma e poi svanì

per dove non sapremo mai

mai, mai, mai, mai, mai…

Si riuniscono i parenti, si rincorrono i ricordi,

già si parla delle spese, già si senton pianti sordi:

qualche spicciolo lasciato provocò parole accese

che volarono sul letto e copriron le candele;

restò solo qualcosa che volò

nell’aria calma e poi svanì

per dove non sapremo mai,

mai, mai, mai, mai, mai…

Uno schiaffo fa tacere anche i giochi dei bambini,

son calate le serrande, neri sfilano i vicini.

Le ghirlande hanno gettato la tristezza sulle scale,

fra i parenti addolorati se ne scende il funerale,

restò solo qualcosa che volò

nell’aria calma e poi svanì

per dove non sapremo mai,

mai, mai, mai, mai, mai…

Una vita: quante cose dice il prete in due parole;

lo ringraziano gli astanti, via l’inverno, c'è già il sole,

chiacchiere, risate lievi, vanno per il cimitero,

restan fiori con le scritte, resta al vento un drappo nero,

restò solo qualcosa che volò

nell’aria calma e poi svanì

per dove non sapremo mai,

mai, mai, mai, mai, mai, mai…

Без останнього слова, мудру фразу для цитування,

він схилився головою на подушку, ніби хотів заснути,

без крику, без імені, без девізів, без звуку,

ні шуму боїв, загинув інший чоловік,

лишилося те, що летіло

у спокійному повітрі, а потім зник,

бо де ми ніколи не дізнаємося.

ніколи, ніколи, ніколи, ніколи, ніколи...

У кімнаті була темрява, важкий запах хвороби

і легкий, шалений танець закоханих мух;

молитви легенько гудуть, тоді хтось помітив:

встав ввечері звірячий, тільки ясний крик: "Він мертвий!"

Було тільки те, що летіло

в нерухомому повітрі, а потім зник

бо де ми ніколи не дізнаємося

ніколи, ніколи, ніколи, ніколи, ніколи...

Швидко вбігають перехожі: «Як він помер?», «Як це було?»

Вже згоріла свічка зараз шипіла над сльозами;

вони склали йому руки, поправили його тонке волосся,

корона махала на обличчі вервиці:

лишилося те, що летіло

у спокійному повітрі, а потім зник

де ми ніколи не дізнаємося,

ніколи, ніколи, ніколи, ніколи, ніколи...

Він нишпорив у спогадах про життя, яке закінчилося,

він зазирнув у шухляди, повні пожовклого паперу:

«Це фото для дочки.» «Чия тут годинник?»

«Краще закрийте йому очі.» «Краще закрийте йому рот».

Було тільки те, що летіло

у спокійному повітрі, а потім зник

бо де ми ніколи не дізнаємося

ніколи, ніколи, ніколи, ніколи, ніколи...

Родичі збираються, спогади ганяються один за одним,

ми вже говоримо про витрати, вже чуємо тупі крики:

кілька монет, що залишилися, викликали гарячі слова

який злетів на ліжко і закрив свічки;

лишилося те, що летіло

у спокійному повітрі, а потім зник

де ми ніколи не дізнаємося,

ніколи, ніколи, ніколи, ніколи, ніколи...

Ляпас заглушає навіть дитячі ігри,

віконниці опущені, сусіди парадують чорними.

Вінки кидали смуток на сходи,

похорон припадає на скорботних родичів,

лишилося те, що летіло

у спокійному повітрі, а потім зник

де ми ніколи не дізнаємося,

ніколи, ніколи, ніколи, ніколи, ніколи...

Одне життя: скільки всього говорить двома словами священик;

Очевидці дякують йому, зима скінчилася, сонце вже зійшло,

балаканина, легкий сміх, вони йдуть на кладовище,

квіти залишаються з письменами, чорна тканина залишається на вітрі,

лишилося те, що летіло

у спокійному повітрі, а потім зник

де ми ніколи не дізнаємося,

ніколи, ніколи, ніколи, ніколи, ніколи, ніколи...