Keaton - Francesco Guccini

Lo chiamavamo Keaton quel pianista

Naturalmente perchè non sorrideva mai

Mentre noi ci ammazzavamo di risate

A vederlo là, come un parafulmine, dritto contro un cielo di guai

Guai di tasca a violoncello, guai d’amore

Guai da vita distratta e disperata

Che ricamavano dentro al suo stupore

Una tela affascinante, ma un po' troppo delicata…

Keaton si presentò come un jazzista

Appassionato e puro, in stile Rete Tre

Coi pregiudizi di chi si sente artista

Perché non faceva soldi, lui, con le canzoni, come me

Ma non mi accompagnava poi malvolentieri

Eravamo due grandi acrobati della malinconia

E poi, poi dobbiamo farne di mestieri

Noi che viviamo della nostra fantasia…

Parlavamo poi molto in quelle sere

In qualche bar, dopo il concerto, insonni e morti

Di politica, ciclismo, storie vere

E di come i «Weather Report» erano forti

E di come era importante fra la gente

Non essere solo musica e parole

E di come era importante che la gente

Non fosse una massa di persone sole…

Ah, Keaton, Keaton, che fine hai fatto, Keaton?

Sei poi andato in malora, Keaton?

Lo sai che ti sto venendo a cercare?

Keaton, ah, Keaton, perché stanotte, Keaton

Proprio stanotte, Keaton, avrei bisogno di sentirti suonare…

S’illuminava poi come di colpo

Lungo l’effimero consueto di una sera

S’illuminava di una gioia grande

Quando si avvicinava a una tastiera

E preferiva quelle un poco usate

Quelle in cui tutti mettono le mani

Quelle ingiallite dal tempo, un po' scordate

Dall’ignoranza e dalla passione degli umani…

E poi una volta abbiamo litigato

Per una donna prima sua e poi mia

Lui coi suoi guai, io col mio quasi peccato

Sconfitti entrambi dalla gran malinconia

Ci siamo persi quasi senza una parola

Ma tutti e due con più rabbia che rimpianto

Come i bambini che si fan dispetti a scuola

Come due vecchi che si sono amati tanto…

Poi ho provato a rintracciarlo dappertutto

Chiedendo a più d’un dirigente supponente

Telefonando all’Arci-caccia, all’Arci-tutto

Ma di Keaton sembra non sia rimasto niente

Se se ne parla è nel ricordo di un momento

Qualcuno dice che l’ha visto, ma lontano

E tutti, tutti con un gran sorriso spento

Come per dire: «Era un ragazzo troppo strano»

Ah, Keaton, Keaton, che fine hai fatto, Keaton?

Se mi vedessi col mio trench stile Bogart, Keaton

Sotto la pioggia che ti vengo a cercare…

Keaton, ah, Keaton, perché mi manca, Keaton

Questa notte mi manca la tua voglia di star qui a suonare…

E finalmente un chissacchì non mi delude

Forse, però non sa, probabilmente

È in una provincia lontana come una palude

Dai nostri discorsi di suonare fra la gente

Una provincia come una sconfitta

Meno che essere una minoranza dignitosa

E una palude è certo troppo fitta

Di voli di zanzara per suonarci qualche cosa…

Lo trovo e sembra che non sia più Keaton

Anche se è contento di vedermi

«Sembrava facile toccarlo con un dito», dice

«Ma il cielo ci ha voluto tutti fermi»

E finalmente ride, ma ride tanto ed è ingrassato

E giura troppo che non sta poi male

Il jazz ormai se l'è dimenticato

Ci son parole, tempi e ritmi anche dentro un ospedale…

E nel lasciarmi all’inizio della sera:

«È come», dice, «alla fine del cinema muto

C'è il sonoro, non serve una tastiera…»

Ci salutiamo nel silenzio più assoluto…

Ed esco fuori con i miei giornali

E non ho voglia di ridere per niente

Ho un treno che mi aspetta alla stazione

Mi dà fastidio anche il rumore della gente…

Ah, Keaton, Keaton!

Keaton, quello vero, l’ultima volta che l’hanno visto passeggiava

Lungo le strade e per il vento di Roma

Durante le pause di un film con Franchi e Ingrassia

Aveva in corpo mille litri di alcool

La faccia la solita, senza allegria

Si ubriacava ogni giorno con la troupe borgatara

Alla faccia della cirrosi epatica

Perché lui ci teneva al suo pubblico

Più che al suo fegato

E gli elettricisti sono gente simpatica

Gli urlavano infatti «Anvedi s'è forte 'sto Keaton!»

Bevendo il bianco misterioso dei colli di Roma

O quello forte del sud che fa assaggiare l’infinito

A tutta la gente di bocca buona…

Ми назвали цього піаніста Кітоном

Звичайно, тому що він ніколи не посміхався

Поки ми вбивали себе від сміху

Побачити його там, як громовідвід, прямо в небо біди

Біда кишені на віолончелі, біда кохання

Горе від розсіяного і відчайдушного життя

Що вишило в своєму подиві

Захоплююче полотно, але трохи надто делікатне...

Кітон представився як джазмен

Пристрасний і чистий, у стилі Rete Tre

З упередженнями тих, хто відчуває себе художником

Бо він, як я, не заробляв піснями

Але він не супроводжував мене мимоволі

Ми були двома великими меланхолійними акробатами

А потім, тоді ми повинні робити торги

Ми, які живемо своєю уявою...

Ми багато розмовляли тими вечорами

У деяких барах після концерту безсонні й мертві

Про політику, велосипеди, правдиві історії

І наскільки сильні були Звіти про погоду

І як це було важливо серед людей

Не будьте просто музикою і словами

І як важливо було, щоб люди

Якби це не маса самотніх людей...

Ах, Кітоне, Кітоне, що з тобою сталося, Кітоне?

Ти пішов у каналізацію, Кітоне?

Ти знаєш, що я йду шукати тебе?

Кітоне, ах, Кітоне, чому сьогодні ввечері, Кітоне

Тільки сьогодні ввечері, Кітоне, мені потрібно почути, як ти граєш...

Потім воно засвітилося ніби раптово

Вздовж звичайного ефемерного вечора

Він засвітився від великої радості

Коли він підійшов до клавіатури

І він віддав перевагу трохи використаним

Ті, в які кожен вкладає свої руки

Ті, що пожовкли від часу, трохи забуті

Від невігластва і пристрасті людей...

А потім ми посварилися одного разу

Для жінки спочатку його, а потім моє

Він зі своїми бідами, я зі своїм майже гріхом

Обидва переможені великою меланхолією

Ми заблукали майже без жодного слова

Але в обох більше гніву, ніж жалю

Як діти, які злопам’ятні в школі

Як два старі, які так любили один одного...

Тоді я намагався відстежити його всюди

Запитуйте більше ніж одного самовпевненого керівника

Зателефонувавши Arci-Caccia, Arci-tutto

Але від Кітона, здається, нічого не залишилося

Якщо говорити про це, то це в пам’яті на мить

Деякі кажуть, що він це бачив, але далеко

І всі, всі з великою тьмяною посмішкою

Ніби хотів сказати: «Він був занадто дивним хлопчиком»

Ах, Кітоне, Кітоне, що з тобою сталося, Кітоне?

Якби ти бачив мене в моєму тренчі в стилі Богарт, Кітоне

Під дощем я прийду шукати тебе...

Кітоне, ах, Кітоне, бо я сумую за Кітоном

Сьогодні ввечері я сумую за твоїм бажанням бути тут і грати...

І нарешті чіссакі мене не розчарує

Можливо, але він не знає, мабуть

Це в далекій провінції, як болото

З нашої розмови про гру серед людей

Провінція, як поразка

Менше, ніж бути гідною меншістю

А болото, безперечно, занадто густе

З комарів, щоб пограти в щось...

Я знаходжу його, і здається, він більше не Кітон

Навіть якщо він радий мене бачити

«Здавалося, легко доторкнутися до нього пальцем», — каже він

«Але небо все одно нас усіх забрало»

І нарешті він сміється, але він багато сміється і набрав вагу

І він занадто багато клянеться, що він не такий вже й поганий

Джаз зараз забув

Навіть у лікарні є слова, час і ритм...

І покинувши мене на початку вечора:

«Це як у кінці німого кіно, — каже він

Звук є, клавіатура не потрібна...»

Ми прощаємося в абсолютній тиші...

І я виходжу зі своїми паперами

А сміятися мені зовсім не хочеться

На вокзалі мене чекає поїзд

Мені навіть шум людей заважає...

Ах, Кітоне, Кітоне!

Кітон, справжній, гуляв, коли вони його востаннє бачили

По вулицях і на вітрі Риму

Під час перерв фільму з Франчі та Інграсією

У його організмі було тисячу літрів алкоголю

Звичайне обличчя, без бадьорості

Він щодня напивався з трупою Боргатара

Так багато про цироз печінки

Тому що він дбав про свою аудиторію

Більше ніж його печінка

А електрики хороші люди

Насправді вони кричали йому: «Анведі сильний, я Кітон!»

Пити таємничу білу з пагорбів Риму

Або сильний з півдня, який дозволяє скуштувати нескінченність

Всім людям з добрим ротом...