Il Pensionato - Francesco Guccini

Lo sento da oltre il muro che ogni suono fa passare

L’odore quasi povero di roba da mangiare

Lo vedo nella luce che anch’io mi ricordo bene

Di lampadina fioca, quella da trenta candele

Fra mobili che non hanno mai visto altri splendori

Giornali vecchi ed angoli di polvere e di odori

Fra i suoni usati e strani dei suoi riti quotidiani:

Mangiare, sgomberare, poi lavare piatti e mani

Lo sento quando torno stanco e tardi alla mattina

Aprire la persiana, tirare la tendina

E mentre sto fumando ancora un’altra sigaretta

Andar piano, in pantofole, verso il giorno che lo aspetta

E poi lo incontro ancora quando viene l’ora mia

Mi dà un piacere assurdo la sua antica cortesia:

«Buon giorno, professore.

Come sta la sua signora?

E i gatti?

E questo tempo che non si rimette ancora…»

Mi dice cento volte fra la rete dei giardini

Di una sua gatta morta, di una lite coi vicini

E mi racconta piano, col suo tono un po' sommesso

Di quando lui e Bologna eran più giovani di adesso…

Io ascolto e i miei pensieri corron dietro alla sua vita

A tutti i volti visti dalla lampadina antica

A quell’odore solito di polvere e di muffa

A tutte le minestre riscaldate sulla stufa

A quel tic-tac di sveglia che enfatizza ogni secondo

A come da quel posto si può mai vedere il mondo

A un’esistenza andata in tanti giorni uguali e duri

A come anche la storia sia passata fra quei muri…

Io ascolto e non capisco e tutto attorno mi stupisce

La vita, com'è fatta e come uno la gestisce

E i mille modi e i tempi, poi le possibilità

Le scelte, i cambiamenti, il fato, le necessità

E ancora mi domando se sia stato mai felice

Se un dubbio l’ebbe mai, se solo oggi si assopisce

Se un dubbio l’abbia avuto poche volte oppure spesso

Se è stato sufficiente sopravvivere a sé stesso…

Ma poi mi accorgo che probabilmente è solo un tarlo

Di uno che ha tanto tempo ed anche il lusso di sprecarlo:

Non posso o non so dir per niente se peggiore sia

A conti fatti, la sua solitudine o la mia…

Diremo forse un giorno: «Ma se stava così bene…

Avrà il marmo con l’angelo che spezza le catene

Coi soldi risparmiati un po' perché non si sa mai

Un po' per abitudine, che son sempre pronti i guai»

Vedremo visi nuovi, voci dai sorrisi spenti:

«Piacere», «È mio», «Son lieto», «Eravate suoi parenti?»

E a poco a poco andrà via dalla nostra mente piena

Soltanto un’impressione che ricorderemo appena…

Я чую з-за стіни, що кожен звук пропускає

Майже поганий запах їжі

Я бачу це у світлі, яке я теж добре пам’ятаю

Про тьмяну лампочку, ту з тридцятьма свічками

Серед меблів, які ніколи не бачили інших пишностей

Старі газети і куточки пилу і запахів

Серед вживаних і дивних звуків його щоденних ритуалів:

Їжте, прибирайте, потім вимийте посуд і руки

Я відчуваю це, коли повертаюся втомленим і пізно вранці

Відкрийте затвор, потягніть штору

А поки я курю ще одну сигарету

Ідіть повільно, в капцях, назустріч дню, який його чекає

А потім я знову зустрічаюся з ним, коли прийде мій час

Його давня ввічливість приносить мені безглузде задоволення:

«Доброго ранку, професоре.

як поживає твоя леді?

А коти?

І цього разу все ще не стає краще...»

Він мені сто разів у садовій мережі каже

Про її мертвого кота, про сварку з сусідами

І він каже мені тихо, своїм трохи приглушеним тоном

Коли він і Болонья були молодшими, ніж зараз...

Я слухаю і мої думки біжать за його життям

До всіх облич, які бачить стара лампочка

Той звичайний запах пилу та цвілі

До всіх розігрітих на плиті супів

До тієї галочки пробудження, що підкреслює кожну секунду

Як ти можеш побачити світ з того місця

На існування, яке тривало в багато рівних і важких днів

Як історія теж пройшла між тими стінами...

Слухаю і не розумію і все навколо мене дивує

Життя, як воно створюється і як ним керувати

І тисячі способів і разів, потім можливості

Вибір, зміни, доля, потреби

І я все ще думаю, чи був він коли-небудь щасливим

Якщо він коли-небудь сумнівався, тільки сьогодні він дрімає

Якщо у вас були сумніви кілька разів або часто

Якби цього було достатньо, щоб вижити самому...

Але потім я розумію, що це, мабуть, просто хробак

Про когось, хто має багато часу, а також розкіш витрачати його даремно:

Я не можу або взагалі не можу сказати, чи гірше

Загалом, його самотність чи моє...

Можливо, колись ми скажемо: «Але якби йому було так добре...

На ньому буде мармур з ангелом, який розриває ланцюги

Заощаджуючи трохи грошей, бо ніколи не знаєш

Трохи за звичкою та біда завжди готова»

Ми побачимо нові обличчя, голоси з тупими посмішками:

«Радий познайомитися», «Це моє», «Я радий», «Ви були рідними?»

І потроху воно піде з нашого повного розуму

Тільки враження, яке ми навряд чи згадаємо...