Canzone Per Piero - Francesco Guccini

Mio vecchio amico di giorni e pensieri

Da quanto tempo che ci conosciamo

Venticinque anni son tanti e diciamo

Un po' retorici, che sembra ieri

Invece io so che è diverso e tu sai

Quello che il tempo ci ha preso e ci ha dato

Io appena giovane sono invecchiato

Tu forse giovane non sei stato mai

Ma d’illusioni non ne abbiamo avute

O forse sì, ma nemmeno ricordo

Tutte parole che si son perdute

Con la realtà incontrata ogni giorno

Chi glielo dice a chi è giovane adesso

Di quante volte si possa sbagliare

Fino al disgusto di ricominciare

Perché ogni volta è poi sempre lo stesso

Eppure il mondo continua e va avanti

Con noi o senza e ogni cosa si crea

Su ciò che muore e ogni nuova idea

Su vecchie idee e ogni gioia su pianti

Ma più che triste ora è buffo pensare

A tutti i giorni che abbiamo sprecati

A tutti gli attimi lasciati andare

E ai miti belli delle nostre estati

Dopo l’inverno e l’angoscia in città

Quei lunghi mesi sdraiati davanti

Liberazione del fiume e dei monti

E linfa aspra della nostra età

Quei giorni spesi a parlare di niente

Sdraiati al sole, inseguendo la vita

Come l’avessimo sempre capita

Come qualcosa capito per sempre

Il mio Leopardi, le tue teologie:

«Esiste Dio ?»

Le risate più pazze

Le sbornie assurde, le mie fantasie

Le mie avventure in città con ragazze

Poi quell’amore alla fine reale

Tra le canzoni di moda e le danze:

«È in gamba sai, legge Edgar Lee Masters

Mi ha detto no, non dovrei mai pensare»

Le sigarette con rabbia fumate

I blue jeans vecchi e le poche lire

Sembrava che non dovesse finire

Ma ad ogni autunno finiva l’estate

Poi tutto è andato e diciamo siam vecchi

Ma cosa siamo e che senso ha mai questo

Nostro cammino di sogni fra specchi

Tu che lavori quand’io vado a letto?

Io dico sempre «non voglio capire»

Ma è come un vizio sottile e più penso

Più mi ritrovo questo vuoto immenso

E per rimedio soltanto il dormire

E poi ogni giorno mi torno a svegliare

E resto incredulo, non vorrei alzarmi

Ma vivo ancora e son lì ad aspettarmi

Le mie domande, il mio niente, il mio male…

Мій старий друг днів і думок

Як давно ми знайомі

Двадцять п’ять років – це великий термін, скажімо так

Трохи риторики, що здається вчора

Натомість я знаю, що це інакше, і ти знаєш

Те, що час забрав і дав нам

Я постарів, коли був молодим

Можливо, ти ніколи не був молодим

Але ми не мали жодних ілюзій

А може й так, але я навіть не пам’ятаю

Всі слова, які втрачені

З реальністю, з якою стикається щодня

Хто йому скаже, хто зараз молодий

Скільки разів ти можеш помилятися

Аж до огиди починати все спочатку

Бо щоразу завжди одне й те саме

Але світ триває і продовжується

З нами чи без і все створюється

Про те, що вмирає і кожну нову ідею

Про старі ідеї і всю радість про сльози

Але зараз це більш ніж сумно думати

На всі дні, які ми змарнували

В усі моменти відпускай

І до прекрасних міфів нашого літа

Після зими і туги в місті

Ці довгі місяці лежать попереду

Звільнення річки та гір

І кислий сік нашого віку

Ті дні, проведені в розмовах ні про що

Лежи на сонці, гонись за життям

Як ми це завжди розуміли

Як щось зрозумів назавжди

Мій Леопарді, твої теології:

«Чи існує Бог?»

Найбожевільніший сміється

Абсурдне похмілля, мої фантазії

Мої пригоди в місті з дівчатами

Тоді ця любов у справжньому кінці

Серед модних пісень і танців:

«Він хороший, знаєте, читає Едгара Лі Мастерса

Він сказав мені, що ні, я ніколи не повинен думати "

Сердито курив сигарети

Старі сині джинси і кілька лір

Здавалося, що це не закінчиться

Але кожної осені літо закінчувалося

Далі все пішло і, скажімо, ми старі

Але які ми і який в цьому сенс

Наш шлях мрій серед дзеркал

Ким ти працюєш, коли я лягаю спати?

Я завжди кажу "я не хочу розуміти"

Але це як тонкий порок і тим більше я думаю

Тим більше я опиняюся в цій величезній порожнечі

А як ліки тільки сон

А потім щодня знову прокидаюся

А я недовірливий, не хочу вставати

Але я все ще живу, і вони там чекають на мене

Мої питання, моє ніщо, моє зло...