Antenòr - Francesco Guccini

Si chiamava Antenòr e niente, si chiamava Antenòr e basta

Perché per certa gente non importa grado o casta

Importa come vivi, ma forse neanche quello

Importa se sai usare bene il laccio od il coltello…

Antenòr uscì di casa, uscì di casa quella sera

Garrivano i suoi pensieri come fossero bandiera

Ma gli occhi erano fessura e il viso tirato a brutto

Come all’età in cui credi d’aver fatto quasi tutto…

Un cavallo nitrì, ma quando?

Una donna rise, ma dove?

La luna, uno scudo bianco, un carro le stanghe in alto

Chitarra, ozio, parole, chitarra, ozio, parole

La pampa, un ricordo stanco, un mare quell’erba nera

Può darsi fosse romantico, ma lui non lo sapeva

Ma lui non lo sapeva, ma lui non lo sapeva…

Quella donna rideva ad ore, quella luna solo uno sputo

E per quel cavallo non avrebbe speso anche un minuto

È difficile far rumore sulle cose che ci hai ogni giorno

Le tue braghe, il tuo sudore e l’odore che porti attorno…

La cantina era quasi vuota, scarsa d’uomini e d’allegria

Se straniero, l’avresti detta quasi piena di nostalgia

Nostalgia ma di che cosa, d’un oceano mai guardato

Di un’Europa mai sentita, d’un linguaggio mai parlato?

Antenòr chiese da bere e scambiò qualche saluto

Calmo e serio danzò tutto il rituale ormai saputo

Uomo e uguale coi suoi pari, quasi pari con gli anziani

Come breve quella sera, come lunghi i suoi domani

Proprio allora qualcuno, entrando nella luce, da dentro al buio

Lo insultò appena, sussurrando, ma sembrava che stesse urlando

Come per uno schiaffo, come per uno sputo…

Antenòr lo guardò sorpreso, lo studiò e non lo conosceva

E il motivo restò sospeso fra la gente ferma in attesa

E lui non lo sapeva, e lui non lo sapeva

Poi sentì di una donna il nome, già scordato o non conosciuto

Quante volte per altri è vita quello che per noi è un minuto

Guardò gli uomini per cercare occhi, dialogo, spiegazione

Ma se non trovò condanne, non trovò un’assoluzione…

Antenòr uscì di fuori, bilanciando il suo coltello

Per danzare malvolentieri passi e ritmi del duello

Una donna non ricordata ed un uomo mai visto prima

Lo legavano tra loro come versi con la rima

Fintò basso e scartò di lato, quanti sguardi sentì sul viso

Si sentì migliore e stanco, si sentì come un sorriso

Che serata tutta al contrario, proprio niente da ricordare

Puntò il ferro contro il viso, vide il sangue zampillare

Tutto quanto era stato un lampo, Antenòr respirava forte

Fece il gesto di offrir la mano, guardò l’altro e capì pian piano

Che tutto era stato invano, che l’altro cercava morte

E capì che doveva farlo, farlo in fretta perché non c’era

Un motivo per ammazzarlo, l’altro cadde e non rispondeva

E lui non lo sapeva, e lui non lo sapeva

Antenòr lo guardò cadere, sentì dire «la colpa è mia»

Sentì dire «è stato un uomo», sentì dire «fuggi via!»

La giustizia disse «bandito», ma un poeta gli avrebbe detto

Che era come l’Ebreo errante, come il Batavo maledetto…

Quante volte ci è capitato di trovarci di fronte a un muro

Quante volte abbiam picchiato, quante volte subito duro

Quante cose nate per sbaglio, quanti sbagli nati per caso

Quante volte l’orizzonte non va oltre il nostro naso

Quante volte ci sembra piana, mentre sotto gioca d’azzardo

Questa vita che ci birilla come bocce da biliardo

Questa cosa che non sappiamo, questo conto senza gli osti

Questo gioco da giocare fino in fondo a tutti i costi…

Його звали Antenòr і нічого, його звали Antenòr і все

Тому що для деяких людей не має значення ранг чи каста

Важливо, як ти живеш, але, можливо, навіть не це

Важливо, чи вмієш ти добре користуватися пасткою чи ножем...

Антенор вийшов з дому, він пішов з дому того вечора

Його думки поширювалися, наче прапор

Але очі були розрізані, а обличчя витягнулося потворним

Як у віці, коли ти думаєш, що зробив майже все...

Кінь іржав, а коли?

Жінка засміялася, а де?

Місяць, білий щит, колісниця, вали вгорі

Гітара, дозвілля, слова, гітара, дозвілля, слова

Пампаси, втомлений спогад, море чорної трави

Можливо, це було романтично, але він цього не знав

Але він не знав, але він не знав...

Та жінка щогодини сміялася, той місяць — просто плювка

І на того коня він би не витратив ні хвилини

Важко щодня шуміти про речі, які в ньому є

Ваші бриджі, ваш піт і запах, який ви носите з собою...

Підвал був майже порожній, бракувало людей і веселощів

Якби іноземець, ви б сказали це майже з ностальгією

Ностальгія, але за що, на океан ніколи не дивився

Про Європу, про яку ніколи не чули, про мову, якою ніколи не говорили?

Антенор попросив випити і обмінявся кількома привітаннями

Спокійно і серйозно він танцював весь відомий на сьогодні ритуал

Людина рівна з однолітками, майже рівна з літніми

Який короткий той вечір, як довгий його завтрашній день

Ось тоді хтось, ступаючи на світло, з темряви

Вона ледве образила його, шепочучи, але звучало так, ніби вона кричала

Як на ляпас, як на плювок...

Антенор дивився на нього здивовано, вивчав його і не знав його

А причина так і залишилася зависла серед людей, що стояли в очікуванні

І не знав, і не знав

Тоді він почув ім’я жінки, вже забуте чи невідоме

Скільки разів для інших життя є для нас хвилиною

Він шукав у чоловіків очі, діалог, пояснення

Але якщо він не знайшов обвинувальних вироків, то не знайшов і виправдувального вироку...

Антенор вийшов, балансуючи ножем

Танцювати мимоволі кроки і ритми дуелі

Незгадана жінка і чоловік, яких ніколи не бачили

Вони зв’язали це, як вірші з римою

Він прикинувся низьким і відкинув убік, скільки поглядів відчув на своєму обличчі

Йому стало легше і втомлено, він відчув, як усміхнувся

Який зовсім зворотний вечір, нічого не пам’ятати

Він показав залізо собі в обличчя, побачив, як хлинула кров

Усе було блискавично, Антенор важко дихав

Він зробив жест, подав руку, подивився на іншого й повільно зрозумів

Що все було марно, що інший шукав смерті

І він зрозумів, що треба це зробити, зробити це швидко, бо його не було

Одна причина його вбити, інша впала і не відповіла

І не знав, і не знав

Антенор дивився, як він падає, він почув «це моя вина»

Він почув "це був чоловік", він почув "тікай!"

Правосуддя сказав «бандит», а поет би йому сказав

Хто був як мандрівний єврей, як проклятий Батаво...

Скільки разів нам траплялося опинитися перед стіною

Скільки разів ми вдарили, скільки разів одразу сильно

Скільки всього народжених помилково, скільки помилок, народжених випадково

Скільки разів горизонт не виходить за наш ніс

Скільки разів воно здається нам плоским, а під ним грає

Це життя, що коле нас, як більярд

Цю річ ми не знаємо, цей обліковий запис без хостів

У цю гру потрібно грати на повну за будь-яку ціну...