Amerigo - Francesco Guccini

Probabilmente uscì chiudendo dietro a se la porta verde,

qualcuno si era alzato a preparargli in fretta un caffè d’orzo.

Non so se si girò, non era il tipo d’uomo che si perde

in nostalgie da ricchi, e andò per la sua strada senza sforzo.

Quand’io l’ho conosciuto, o inizio a ricordarlo, era già vecchio

o così a me sembrava, ma allora non andavo ancora a scuola.

Colpiva il cranio raso e un misterioso e strano suo apparecchio,

un cinto d’ernia che sembrava una fondina per la pistola.

Ma quel mattino aveva il viso dei vent’anni senza rughe

e rabbia ed avventura e ancora vaghe idee di socialismo,

parole dure al padre e dietro tradizione di fame e fughe

E per il suo lavoro, quello che schianta e uccide: «il fatalismo».

Ma quel mattino aveva quel sentimento nuovo per casa e madre

e per scacciarlo aveva in corpo il primo vino di una cantina

e già sentiva in faccia l’odore d’olio e mare che fa Le Havre,

e già sentiva in bocca l’odore della polvere della mina.

L’America era allora, per me i G.I.

di Roosvelt, la quinta armata,

l’America era Atlantide, l’America era il cuore, era il destino,

l’America era Life, sorrisi e denti bianchi su patinata,

l’America era il mondo sognante e misterioso di Paperino.

L’America era allora per me provincia dolce, mondo di pace,

perduto paradiso, malinconia sottile, nevrosi lenta,

e Gunga-Din e Ringo, gli eroi di Casablanca e di Fort Apache,

un sogno lungo il suono continuo ed ossessivo che fa il Limentra.

Non so come la vide quando la nave offrì New York vicino,

dei grattacieli il bosco, città di feci e strade, urla, castello

e Pavana un ricordo lasciato tra i castagni dell’Appennino,

l’inglese un suono strano che lo feriva al cuore come un coltello.

E fu lavoro e sangue e fu fatica uguale mattina e sera,

per anni da prigione, di birra e di puttane, di giorni duri,

di negri ed irlandesi, polacchi ed italiani nella miniera,

sudore d’antracite in Pennsylvania, Arkansas, Texas, Missouri.

Tornò come fan molti, due soldi e giovinezza ormai finita,

l’America era un angolo, l’America era un’ombra, nebbia sottile,

l’America era un’ernia, un gioco di quei tanti che fa la vita,

e dire boss per capo e ton per tonnellata, «raif"per fucile.

Quand’io l’ho conosciuto o inizio a ricordarlo era già vecchio,

sprezzante come i giovani, gli scivolavo accanto senza afferrarlo

e non capivo che quell’uomo era il mio volto, era il mio specchio

finché non verrà il tempo in faccia a tutto il mondo per rincontrarlo,

finché non verrà il tempo in faccia a tutto il mondo per rincontrarlo,

finché non verrà il tempo in faccia a tutto il mondo per rincontrarlo…

Він, мабуть, вийшов, зачинивши за собою зелені двері,

хтось підвівся, щоб швидко приготувати йому ячмінну каву.

Не знаю, чи він обернувся, він не був із тих людей, які губляться

в багатій ностальгії, і пішов своїм шляхом без зусиль.

Коли я зустрів його, або починаю його згадувати, він був уже старий

чи так мені здалося, але тоді я ще не ходив до школи.

Він вдарив свій поголений череп і свій таємничий і дивний пристрій,

грижовий пояс, схожий на кобуру для зброї.

Але того ранку вона мала обличчя двадцяти без зморшок

і гнів, і пригоди, і ще нечіткі ідеї соціалізму,

різкі слова на адресу батька і за традицією голоду та втечі

І за його роботу, ту, що розбиває і вбиває: «фаталізм».

Але того ранку в неї з’явилося нове відчуття дому й матері

і щоб вигнати його, він мав у своєму тілі перше вино з льоху

і він уже відчув запах нафти та моря на своєму обличчі, що робить Гавр,

і він уже відчував у роті запах міни.

Тоді Америка була для мене G.I.

Рузвельта, п'ята армія,

Америка була Атлантидою, Америка була серцем, це була доля,

Америка була життям, усмішками і білими зубами на блиску,

Америка була мрійливим і загадковим світом Дональда.

Тоді Америка була для мене милою провінцією, світом миру,

втрачений рай, тонка меланхолія, повільний невроз,

і Гунга-Дін і Рінго, герої Касабланки і форту Апачі,

мрія про безперервний і нав'язливий звук, який видає Limentra.

Я не знаю, як він це побачив, коли корабель запропонував Нью-Йорк закрити,

хмарочосів ліс, місто фекалій і вулиць, крики, замок

і Павана спогад, залишений серед каштанів Апеннін,

англієць дивний звук, що ранив його серце, як ніж.

І це була робота і кров, і це була важка праця того самого ранку і ввечері,

За роки в'язниці, пива і повій, важких днів,

чорношкірих та ірландців, поляків та італійців у шахті,

антрацитовий піт у Пенсільванії, Арканзасі, Техасі, Міссурі.

Він повернув стільки шанувальників, два соу і його молодість тепер закінчилася,

Америка була кутом, Америка була тінню, тонким туманом,

Америка була грижею, грою тих багатьох, що творять життя,

і скажи бос для голови і тонна за тонну, "raif" для дробовика.

Коли я зустрів його або почав згадувати, що він був уже старий,

презирливий, як молодий, я проскочив повз нього, не схопивши його

і я не розумів, що той чоловік — моє обличчя, він — моє дзеркало

поки не прийде час перед обличчям цілого світу зустрітися з ним знову,

поки не прийде час перед обличчям цілого світу зустрітися з ним знову,

поки не прийде час перед обличчям цілого світу знову зустрітися з ним...