Слышишь - Дельфин

В твоих руках лежит моё письмо

И это значит, что меня нет рядом.

Что я сейчас безумно далеко

И мой корабль разбит метеоритов градом.

Надеюсь, мне удастся дотянуть

До маленькой сверкающей планеты.

Приборы говорят что, там в озёрах ртуть

И светит солнце голубого цвета.

Скорей всего, что этот странный мир,

Станет последним из моих воспоминаний.

Сквозь ткани времени с узором чёрных дыр

К тебе летят слова мои прощаний.

Прости меня за то, что я был глуп

И променял любовь на мелочность открытий.

За то, что нежность алую, чуть влажных губ

Унёс с собой за горизонт событий.

Как странно быть живым в чернеющем нигде,

Среди не спящих глаз звёзд, необыкновенно юных.

Пересекая вечность думать о тебе

Песка галактик огибая дюны.

Как жаль, что рай разбит на облаках Земли

И Бог не покидает собственного дома.

Душа моя останется вдали

И будет без конца твоей душой искома.

А может я внутри твоей души?

И потому мой путь так бесконечно долог.

В прекрасном веществе сверкающей тиши,

Летящий сквозь безвременье осколок.

Прости, корабль меняет курс.

Мы входим в плотную густую атмосферу.

Я так тебя люблю, я больше не боюсь

И не надеюсь и не обретаю веру.

Мне не хватило слёз тебя забыть.

О, если бы ты знал, как я старалась.

Как сердца своего я распускала нить,

Как приручала бешеную старость.

Нет, ты не знаешь, что такое ждать

И быть к земле дождя летящей влагой.

В желании перестать существовать.

И быть наполненной предсмертною отвагой.

Забытой вишни белые цветы,

На тонкой проволоке чёрных веток.

Я чувствую исчезновение красоты,

В буквальном смысле, отмирания клеток.

Я чувствую, что я всегда одна

И даже, если есть со мною кто-то рядом.

Мне кажется, что с неба перевёрнутого дна

Ты смотришь на меня, всех звёзд холодным взглядом.

Фарфоровые бьются дни

В руках без помощи усталых.

Жизнь, проведённая в тени

Цветов, печали тёмно-алых.

Жизнь, как обязанность вдыхать

Тобой покинутой планеты атмосферу.

Прости меня, я так устала ждать,

Я больше не хочу, я потеряла веру.

У твоїх руках лежить мій лист

І це означає, що мене немає поруч.

Що я нині шалено далеко

І мій корабель розбитий метеоритів градом.

Сподіваюся, мені вдасться дотягнути

До маленької блискучої планети.

Прилади кажуть що, там в озерах ртуть

І світить сонце блакитного кольору.

Швидше за все, що цей дивний світ,

Стане останнім із моїх спогадів.

Крізь тканини часу з візерунком чорних дірок

До тебе летять слова мої прощань.

Вибач мені за те, що я був дурний

І проміняв любов на дрібність відкриттів.

За те, що ніжність червона, трохи вологих губ

Поніс із собою за горизонт подій.

Як дивно бути живим у чорнілому ніде,

Серед сонних очей зірок, надзвичайно юних.

Перетинаючи вічність думати про тебе

Пісок галактик обгинаючи дюни.

Як шкода, що рай розбитий на хмарах Землі

І Бог не покидає власного будинку.

Душа моя залишиться вдалині

І буде без кінця твоєю душею шукання.

А може я всередині твоєї душі?

І тому мій шлях так нескінченно довгий.

У прекрасній речовині блискучої тиші,

Осколок, що летить крізь лихоліття.

Вибач, корабель змінює курс.

Ми входимо в щільну густу атмосферу.

Я так тебе люблю, я більше не боюся

І не сподіваюся і не знаходжу віру.

Мені не вистачило сліз тебе забути.

О, якби ти знав, як я намагалася.

Як серця свого я розпускала нитку,

Як приручала шалену старість.

Ні, ти не знаєш, що таке чекати

І бути до землі дощу летючою вологою.

У бажанні перестати існувати.

І бути наповненою передсмертною відвагою.

Забутої вишні білі квіти,

На тонкому дроті чорних гілок.

Я відчуваю зникнення краси,

У буквальному сенсі, відмирання клітин.

Я відчуваю, що я завжди одна

І навіть, якщо є зі мною хтось поруч.

Мені здається, що з неба перевернутого дна

Ти дивишся на мене, всіх зірок холодним поглядом.

Порцелянові б'ються дні

В руках без допомоги втомлених.

Життя, проведене в тіні

Квітів, печалі темно-червоних.

Життя як обов'язок вдихати

Тобою покинутої планети атмосферу.

Вибач мені, я так втомилася чекати,

Я більше не хочу, я втратила віру.