Двое - Дельфин

Отрывая от себя куски,

Кормим друг друга собственной плотью.

Бредем через секунд пески,

Опираясь на злобы копья.

Впереди слёз океан,

Печалей многокилометровые пляжи.

Останемся с тобой там,

Солнце меж наших костей ляжет.

Ты только не оборачивайся назад.

Достаточно просто веры

В то, что покинутый нами ад,

Обгладывают лангольеры.

Но вряд ли им по зубам,

Отнять у нас самое дорогое.

Я тебя никому никогда не отдам

И ты всегда владей мною.

Мир закончится вместе с нами,

Он существует, лишь в отражении наших глаз,

Он выдуман нашими головами.

Его не станет без нас.

Думаешь обо мне и я существую.

Солнечным светом, горя между облачных строк,

Утром раненым, искренность поцелуя

Я оставляю на тлеющей снежности щек.

С деревьев, сгорающих в ярости нашей осени,

Сыпятся листьев мертвые бабочки,

Стелются душно туманов проседи,

Дымом спирали лопнувшей лампочки.

И наступит зима

Светом белым случится,

Снежинкам давать имена

Будем учиться.

Відриваючи від себе шматки,

Годуємо один одного власним тілом.

Мандруємо через секунди піски,

Спираючись на злої списи.

Попереду сліз океан,

Сумів багатокілометрові пляжі.

Залишимось з тобою там,

Сонце між наших кісток ляже.

Ти тільки не обертайся назад.

Досить просто віри

Те, що покинуте нами пекло,

Охолоджують лангольєри.

Але вряд лі їм по зубах,

Забрати у нас найдорожче.

Я тебе нікому ніколи не віддам

І ти завжди володій мною.

Світ закінчиться разом із нами,

Він існує, лише у відображенні наших очей,

Він вигаданий нашими головами.

Його не стане без нас.

Думаєш про мене і я існую.

Сонячне світло, горя між хмарних рядків,

Вранці поранений, щирість поцілунок

Я залишаю на тліючій сніжності щік.

З дерев, що згоряють в люті нашої осені,

Сипаються листя мертві метелики,

Стелиться душно туманів просіді,

Димом спіралі лампочки, що лопнула.

І настане зима

Світлом білим станеться,

Сніжинкам давати імена

Будемо вчитися.