Quello Che Non - Francesco Guccini

La vedi nel cielo quell’alta pressione, la senti una strana stagione?

Ma a notte la nebbia ti dice d’un fiato che il dio dell’inverno è arrivato

Lo senti un aereo che porta lontano?

Lo senti quel suono di un piano

Di un Mozart stonato che prova e riprova, ma il senso del vero non trova?

Lo senti il perchè di cortili bagnati, di auto a morire nei prati

La pallida linea di vecchie ferite, di lettere ormai non spedite?

Lo vedi il rumore di favole spente?

Lo sai che non siamo più niente?

Non siamo un aereo né un piano stonato, stagione, cortile od un prato…

Conosci l’odore di strade deserte che portano a vecchie scoperte

E a nafta, telai, ciminiere corrose, a periferie misteriose

E a rotaie implacabili per nessun dove, a letti, a brandine, ad alcove?

Lo sai che colore han le nuvole basse e i sedili di un’ex terza classe?

L’angoscia che dà una pianura infinita?

Hai voglia di me e della vita

Di un giorno qualunque, di una sponda brulla?

Lo sai che non siamo più nulla?

Non siamo una strada né malinconia, un treno o una periferia

Non siamo scoperta né sponda sfiorita, non siamo né un giorno né vita…

Non siamo la polvere di un angolo tetro, né un sasso tirato in un vetro

Lo schiocco del sole in un campo di grano, non siamo, non siamo, non siamo…

Si fa a strisce il cielo e quell’alta pressione è un film di seconda visione

È l’urlo di sempre che dice pian piano:

«Non siamo, non siamo, non siamo…»

Ви бачите цей високий тиск на небі, відчуваєте, що зараз дивна пора року?

Але вночі туман на одному диханні каже, що прийшов бог зими

Ти чуєш, як відлітає літак?

Ви чуєте звук фортепіано

Про ненастроєного Моцарта, який намагається і намагається знову, але не знаходить відчуття істини?

Відчуваєш причину мокрих дворів, машин, що гинуть на луках

Бліда лінія старих ран, невідправлених листів?

Бачиш шум згаслих казок?

Ти знаєш, що ми більше ніщо?

Ми не літак і не літак, який не налаштований, сезон, подвір'я чи газон...

Знайте запах безлюдних вулиць, які ведуть до старих відкриттів

І з маслом, рамами, корозією димарів, у загадкових передмістях

А з непримиренними рейками нікуди, з ліжками, ліжечками, альковами?

Знаєте, якого кольору низькі хмари та сидіння колишнього третього класу?

Страда, яку дає нескінченна рівнина?

Ти хочеш мене і життя

Про звичайний день, про безплідний берег?

Ти знаєш, що ми більше ніщо?

Ми не дорога чи меланхолія, не поїзд чи передмістя

Ми не знахідка і не зів’ялий берег, ми не день і не життя...

Ми не порох похмурого куточка, не камінь, кинутий у склянку

Скачок сонця на пшеничном полі, нас немає, нас немає, нас немає...

Небо стає смугастим, і цей високий тиск стає фільмом другого показу

Це звичайний крик, який повільно говорить:

«Нас немає, нас немає, нас немає…»