Блокада - Вера Полозкова

Отозвали шпионов, собкоров, детей, послов;

только террористы и пастухи.

В этот город больше не возят слов, мы беспомощны и тихи — собираем крошки

из-под столов на проклятия и стихи.

Те, кто раньше нас вроде как стерёг — производят стрельбу и ложь;

лица вспарывает ухмылками поперёк, заливает их потом сплошь.

Выменяй ружье на

пару своих серёг и сиди говори «ну что ж»;

смерть — неверная баба:

прогнал и проклял, страдать обрёк, а хотеть и ждать не перестаешь.

Лето в оккупации — жарит так, что исходишь на соль и жир.

Я последний козырь

для контратак, зазевавшийся пассажир — чемодан поставлю в углу, и враг

вывернется мякотью, как инжир;

слов не возят, а я на ветер их, как табак,

я главарь молодых транжир.

Слов не возят, блокада, дикторов новостей учат всхлипывать и мычать.

В сто полос без текста клеймит властей наша доблестная печать.

В наших житиях,

исполненных поздних вставок, из всех частей будут эту особой звездочкой

помечать — мол, «совсем не могли молчать».

Раздают по картам, по десять в сутки, и то не всем — «как дела», «не грусти»,

«люблю»;

мне не нужно, я это все не ем, я едва это все терплю.

Я взяла бы «к

черту» и «мне не надо чужих проблем», а еще «все шансы равны нулю».

Бросили один на один с войной, наказали быть начеку.

Теперь все,

что было когда-то мной, спит не раздеваясь, пьет из горла и грызет щеку.

И не знаешь, к кому тащиться такой смурной — к психотерапевту или гробовщику.

Дорогой товарищ Небесный Вождь, утолитель духовных жажд.

Ниспошли нам,

пожалуйста, мир и дождь, да, и хлеб наш насущный даждь.

Я служу здесь осени

двадцать две, я стараюсь глядеть добрей.

Если хочешь пыточных в голове —

Не в моей.

Відкликали шпигунів, власкорів, дітей, послів;

тільки терористи та пастухи.

У це місто більше не возять слів, ми безпорадні і тихі збираємо крихти

з-під столів на прокляття та вірші.

Ті, хто раніше нас начебто стеріг — роблять стрілянину і брехню;

особи випаровує усмішками поперек, заливає їх потім суцільно.

Виміняй рушницю на

пару своїх сережок і сиди говори «ну що ж»;

смерть - невірна баба:

прогнав і прокляв, страждати прирік, а хотіти і чекати не перестаєш.

Літо в окупації смажить так, що виходиш на сіль і жир.

Я останній козир

для контратак, пасажир, що зазівався,— валізу поставлю в кутку, і ворог

вивернеться м'якоттю, як інжир;

слів не возять, а я на вітер їх, як тютюн,

я главар молодих марнотратів.

Слів не возять, блокада, дикторів новин вчать схлипувати і микати.

Сто смуг без тексту таврує влади наша доблесний друк.

У наших житіях,

виконаних пізніх вставок, з усіх частин будуть цією особливою зірочкою

помічати — мовляв, «зовсім не могли мовчати».

Роздають за картами, по десят у добу, і то не всім — «як справи», «не грусти»,

"кохаю";

мені не потрібно, я це все не їм, я тільки це все терплю.

Я взяла би «до

рису» і«мені не треба чужих проблем», а ще «всі шанси рівні нулю».

Кинули один на один з війною, покарали бути напоготові.

Тепер все,

що було колись мною, спить не роздягаючись, п'є з горла і гризе щоку.

І не знаєш, до кого тягнутися такою похмурою — до психотерапевта чи трунаря.

Дорогий товаришу Небесний Вождь, утолитель духовних спраг.

Пошли нам,

будь ласка, мир і дощ, так, і хліб наш насущний дащ.

Я служу тут осені

двадцять дві, я намагаюся дивитися добріше.

Якщо хочеш катувальників у голові —

Не в моїй.