Aeroport Brotherhood - Вера Полозкова

так они росли, зажимали баре мизинцем, выпускали ноздрями дым

полночь заходила к ним в кухню растерянным понятым

так они посмеивались над всем, что вменяют им так переставали казаться самим себе

чем-то сверхъестественным и святым

так они меняли клёпаную кожу на шерсть и твид

обретали платёжеспособный вид

начинали писать то, о чем неуютно думать,

а не то, что всех удивит

так они росли, делались ни плохи, ни хороши

часто предпочитали бессонным нью-йоркским сквотам хижины в ланкийской глуши,

чтобы море и ни души

спорам тишину

ноутбукам простые карандаши

так они росли, и на общих снимках вместо умершего

образовывался провал

чей-то голос теплел, чей-то юмор устаревал,

но уж если они смеялись, то в терцию или квинту —

в какой-то правильный интервал

так из панковатых зверят — в большой настоящий ад пили все подряд, работали всем подряд

понимали, что правда всегда лишь в том,

чего люди не говорят

так они росли, упорядочивали хаос, и мир пустел

так они достигали собственных тел, а потом намного перерастали границы тел

всякий рвался сшибать систему с петель, всякий жаждал великих дел

каждый получил по куску эпохи себе в надел

по мешку иллюзий себе в удел

прав был тот, кто большего не хотел

так они взрослели, скучали по временам, когда были непримиримее во сто крат,

когда все слова что-то значили, даже эти — «республиканец"и «демократ»

так они втихаря обучали внуков играть блюзовый квадрат

младший в старости выглядел как апостол

старший, разумеется, как пират,

а последним остался я я надсадно хрипящий список своих утрат,

но когда мои парни придут за мной в тёртой коже, я буду рад

молодые, глаза темнее, чем виноград

скажут что-нибудь вроде

«дрянной городишко, брат»

и ещё

«собирайся, брат»

так вони росли, затискали барі мізинцем, випускали ніздрями дим

опівночі заходила до ними кухню розгубленим понятим

так вони посміювалися над усім, що звинувачують їх так переставали здаватися самим собі

чимось надприродним і святим

так вони міняли клепану шкіру на вовну і твід

набували платоспроможного вигляду

починали писати те, про що незатишно думати,

а не то, що всіх здивує

так вони росли, робилися ні погані, ні гарні

часто віддавали перевагу безсонним нью-йоркським сквотам хатини в ланкійській глушині,

щоб море і ні душі

суперечкам тишу

ноутбукам прості олівці

так вони росли, і на загальних знімках замість померлого

утворювався провал

чийсь голос теплішав, чийсь гумор застарів,

але уж якщо вони сміялися, то в терцію або квінту —

в якийсь правильний інтервал

так з панкуватих звірят — у великий справжній пекло пили всі підряд, працювали всім підряд

розуміли, що правда завжди лише в тому,

чого люди не говорять

так вони росли, впорядковували хаос, і світ пустів

так вони досягали власних тіл, а потім набагато переростали межі тіл

кожен рвався збивати систему з петель, кожен жадав великих справ

кожен отримав за куском епохи собі в наділ

по мішку ілюзій собі в спадок

мав рацію той, хто більшого не хотів

так вони дорослішали, нудьгували за часом, коли були непримиренніші в стократ,

коли всі слова щось означали, навіть ці — «республіканець» та «демократ»

так вони нишком навчали онуків грати блюзовий квадрат

молодший у старості виглядав як апостол

старший, зрозуміло, як пірат,

а останнім залишився я я надсадно хриплячий список своїх втрат,

але коли мої хлопці прийдуть за мною в тертій шкірі, я буду радий

молоді, очі темніші, ніж виноград

скажуть щось на зразок

«погане містечко, брат»

і ще

«збирайся, брате»