Княгиня рыжих - Олег Медведев, Роман Филиппов

По деревням — полный лехаим,

рушники пестрят петухами,

добры молодцы мажут ваксой чёрные прохоря,

а княгиня Рыжих в печали —

у неё война за плечами

да семнадцать ходок в сизое марево января.

Уж несладко ей, ох несладко,

у неё на платье заплатка,

у границ враги, с посевной проблемы, казна пуста,

у неё вассалы веселы —

обалдуи, конкистаболы,

сто рублей убытку с каждого рыжего, как с куста.

И княгиня, бросив ультиматумы в каминное пламя,

в срочном заседанье объявляет перерыв полчаса,

рыжего зовет петуха, чтобы связался с орлами,

слышите, орлы, вернитесь в наши синие небеса.

С каждым днём тревожнее ночи —

злые клоуны бритвы точат,

крестоносцы напялили свои черные клобуки,

хунвэйбины вышли из комы

и свирепые управдомы

перешли границу и встали лагерем у реки.

Рыжего кота зовет княгиня, как не раз уж бывало,

к барсам посылает, кот идет, не дожидаясь утра,

барсы, синеглазые стражи ледяных перевалов,

выручайте, барсы, нас, вернитесь к нашим синим шатрам.

Если кто и летом на лыжах —

этот, значит, точно из рыжих,

всё не слава богу, любое дело под разлюли,

но пока фартит воеводе,

с перевалов барсы подходят

и над Лысой горою кружат орлиные патрули.

Войско объезжает княгиня накануне рассвета,

главное, маневр, говорит, все прочее чепуха,

всё уже в ажуре, и к тому же начинается лето —

светлое и ласковое время рыжего петуха.

У неё виктория нынче —

крестоносцы пленные хнычут,

злые клоуны взяты в клещи и пойманы под мостом,

и бегут, теряя дубины,

потрясенные хунвэйбины,

и в овраге прячется исцарапанный управдом.

Выпало удачи немного

детям конопатого бога,

и с высокой ёлки песню, слышную за версту,

запевает огненный кочет,

озорные девки хохочут

да под Лысой горою заходится папоротник в цвету.

Ты гони, княгиня, печали, что толпятся под дверью,

хватит с нас печали, мы и так уже хватили лишка,

пой же, мое лето, рассвет, топорщи рыжие перья,

шелкова бородушка, масляна головушка…

По деревах повний лехаїм,

рушники рясніють півнями,

добрі молодці мажуть ваксою чорні прохоря,

а княгиня Рудих у печалі —

у неї війна за плечима

так сімнадцять ходок у сизе марево січня.

Вже несолодко їй, ох несолодко,

у неї на плаття латки,

у кордонів вороги, з посівної проблеми, скарбниця порожня,

у  неї васали веселі —

обалдуї, конкістаболи,

сто рублів збитку з кожного рудого, як з куща.

І княгиня, кинувши ультиматуми в камінне полум'я,

в терміновому засіданні оголошує перерву півгодини,

рудого кличе півня, щоб зв'язався з орлами,

чуєте, орли, поверніться в наші сині небеса.

З кожним днем ​​тривожніше ночі —

злі клоуни бритви точать,

хрестоносці напнули свої чорні клобуки,

хунвейбіни вийшли з коми

і  люті управдоми

перейшли кордон і стали табором біля річки.

Рудого кота кличе княгиня, як не раз вже бувало,

до Барсів посилає, кіт йде, не чекаючи ранку,

барси, синьоокі сторожі крижаних перевалів,

Виручайте, барси, нас, поверніться до наших синіх наметів.

Якщо хтось і влітку на лижах —

цей, значить, точно з рудих,

все не слава богу, будь-яка справа під розлюлі,

але поки фартить воєводі,

з перевалів барси підходять

і над Лисою горою кружляють орлині патрулі.

Військо об'їжджає княгиня напередодні світанку,

головне, маневр, каже, все інше нісенітниця,

все вже в ажурі, і до того ж починається літо —

світлий і ласковий час рудого півня.

У неї вікторія нині

хрестоносці полонені хничуть,

злі клоуни взяті в кліщі і впіймані під мостом,

і біжать, втрачаючи кийки,

вражені хунвейбіни,

і в яру ховається подряпаний управдом.

Випало удачі трохи

дітям конопатого бога,

і з високої ялинки пісню, чутну за версту,

співає вогненний коче,

бешкетні дівки регочуть

так під Лисою горою заходить папороть у квіту.

Ти, гони, княгиня, печалі, що товпляться під дверима,

вистачить з нас смутку, ми і так вже вистачили зайва,

пійже, моє літо, світанок, стовбурчи руде пір'я,

шовкова бородінка, масляна головушка…