Бумажный монстр - Копюшон Ноу Мо

Я бегу по дороге семь миль,

Чтобы просто касаться земли.

Я бегу по дороге семь миль…

Я не хотел взрывать свой мозг, но десять грамм шли в небо.

Если писал бы без конца, то тут все в пулях стены.

И в заколоченном окне, тупо рождал нам гнев,

Когда встречал я утром свет.

Мы с ней в одном белье.

Я попробовал два скотча, чтобы закрыть свой рот.

Но каждой ночью гаснет свет, он кто-то важный.

Или он хочет думать так, или создал вам факт,

Чтобы душа, как море, блять, нам разводила баржи.

И я бегу за счастьем, но с каждой стеной там пусто.

И я бегу за счастьем, но с каждой спиной лишь выстрел.

И я бегу за счастьем, но пишу слова о грустном.

Капает дождь, щёлкает старый тостер.

И навсегда живет во мне проклятье песен мрачных.

Сядет со мной, встанет, споет, и навсегда заплачет.

кончит новый день, среди высоток тень.

Неровный почерк, словно клей.

Вдохну.

Привет, мой Гремлин.

Это вдыхал, как кислород — это мне было нужно.

Скоро пройдет, но выпал снег и завязалась дружба.

Кто был со мной, теперь их нет.

Я, как бумажный монстр.

Я все впитал, сожрал, сгорел и превратился в постер.

Застынут лужи наших глаз, сотни ненужных фраз.

Ангелы падают на снег, чтоб показать нам нас.

Она играет в тачке тех, кто предлагал совместный —

А я, смыкаю веки глаз на лавках у подъезда.

Я иногда себе, как рак бываю примадана.

Дайте мне еб*ный комфорт и потонуть в нирване.

Под лапой фармацевт, я сам себе извечный донор.

Набрать родных, купить еды, шут устремился к трону.

Шум вылетал из горла, жру в голове сто формул.

Я до сих пор, как, лишь обладатель крови.

Я был один, я стал другим среди.

Падают листья в микромир, чтобы никто не тронул.

Они хотят забрать, ма, и не отдать, ма.

И на душе лишь холод, ма, словно весь год зима.

Паразиты в телике, авиарейсы, тралики.

Во мне свехнулся целый мир, падает снег на тропики.

Просто молчи, о том, кто я, вдовесок сотни тайн,

Просто молчи, о том, кто я, чтобы заставлять их таить.

Нас иногда запарит шум, что из колонок валит.

Ну, а пока, я лезу в шнур, который лишь спасает.

Здесь, заметает рельсы снов, стал без розеток город.

Здесь, запятая — ребус слов, а я — всего лишь робот,

Который хочет ощущать, что холод только внешний.

Больше не хочет защищать, металл, что под одеждой!

Всем абонентам недоступным, — да пошли вы в жопу!

После увидев, кем я стал, блять, придут на шепот.

И мои люди знают, суть, как разрывает шоу.

Мистер включает грустный бит и раздвигает шторы.

Припев:

Когда все стены запоют, мир, на колени падай.

Небо замутит нам приют и ограбление бара.

Я вас сегодня так люблю.

О, да, ведь это странно,

Когда глаза мои налиты ядовитой драмой.

Я біжу по дорозі сім миль,

Щоб просто торкатися землі.

Я біжу по дорозі сім миль…

Я не хотів підривати свій мозок, але десять грам йшли в небо.

Якщо писав би без кінця, то тут все в кулях стіни.

І в забитому вікні, тупо народжував нам гнів,

Коли зустрічав я вранці світло.

Ми з нею в одній білизні.

Я спробував два скотчі, щоб закрити свій рот.

Але щоночі гасне світло, воно хтось важливий.

Або він хоче думати так, або створив вам факт,

Щоб душа, як море, блясти, нам розводила баржі.

І я бігу за щастям, але з кожною стіною там порожньо.

І я бігу за щастям, але з кожною спиною лише постріл.

І я бігу за щастям, але пишу слова про сумне.

Капає дощ, клацає старий тостер.

І назавжди живе в мені прокляття пісень похмурих.

Сяде зі мною, встане, заспіває, і назавжди заплаче.

кінчить новий день, серед висоток тінь.

Нерівний почерк, мов клей.

Вдихну.

Привіт, мій Грімлін.

Це вдихав, як кисень — це мені було потрібно.

Скоро пройде, але випав сніг і почалася дружба.

Хто був зі мною, тепер їх немає.

Я як паперовий монстр.

Я все ввібрав, зжер, згорів і перетворився на постер.

Застигнуть калюжі очей, сотні непотрібних фраз.

Ангели падають на сніг, щоб показати нам нас.

Вона грає в тачці тих, хто пропонував спільний —

А я, змикаю повіки очей на лавках біля під'їзду.

Я іноді собі, як рак буваю примадана.

Дайте мені еб*ний комфорт і потонути в нирвані.

Під лапою фармацевт, я сам собі споконвічний донор.

Набрати рідних, купити їжі, блазень кинувся до трону.

Шум вилітав із горла, жеру в голові сто формул.

Я досі, як, лише володар крові.

Я був один, я став іншим серед.

Падає листя в мікросвіт, щоб ніхто не чіпав.

Вони хочуть забрати, ма, і не віддати, ма.

І на душі лише холод, ма, ніби весь рік зима.

Паразити в телику, авіарейси, траліки.

У мені зійшов цілий світ, падає сніг на тропіки.

Просто мовчи, про той, хто я, на додачу сотні таємниць,

Просто мовчи, про той, хто я, щоб примушувати їх таїти.

Нас іноді запарить шум, що з колонок валить.

Ну, а поки, я лезу в шнур, який лише рятує.

Тут, замітає рейки снів, стало без розеток місто.

Тут, кома — ребус слів, а я — лише робот,

Що хоче відчувати, що холод тільки зовнішній.

Більше не хоче захищати, метал, що під одягом!

Всім абонентам недоступним, — так пішли ви в жопу!

Після побачивши, ким я став, блять, прийдуть на шепіт.

І мої люди знають, суть, як розриває шоу.

Містер включає сумний біт і розсуває штори.

Приспів:

Коли всі стіни заспівають, мир, на коліна падай.

Небо зробить нам притулок і пограбування бару.

Я вас сьогодні так люблю.

О, так, це дивно,

Коли очі мої налиті отруйною драмою.