Воскресенье - Константин Никольский

Ветер случайных удач на перепутье затих,

Думал я, что навсегда смолк мой ликующий стих.

Вечным казалось мгновенье, что повисло в слепой пустоте,

И ожиданье-терпенье, словно вечерняя тень протянулось к далекой черте.

Снова отчаянье мне в душу глядит

И предвещает, что тысячи бед ждут меня впереди,

Но пробуждаясь от этого сна,

Тянется сердце к новой мечте, словно солнце сверкает она.

Стоит ли сдерживать пыл, если знаешь, что цель далеко,

И есть ли граница судьбы за которой меня ждет покой?

Можно не верить в успех, если ветер удачи затих,

Но продолжает свой бег мой ликующий стих, мой ликующий стих.

И если надежду сгложут сомненья,

И снова закроет собою весь мир неизвестность одна.

Все ж неизбежно мое воскресенье,

Тянется сердце к новой мечте, словно солнце сверкает она.

Вітер випадкових удач на роздоріжжі затих,

Думав я, що назавжди змовк мій тріумфуючий вірш.

Вічним здавалося мить, що повисло в сліпій порожнечі,

І чекання-терпіння, немов вечірня тінь простяглося до далекої межі.

Знову розпач мені в душу дивиться

І передбачає, що тисячі бід чекають мене попереду,

Але пробуджуючись від цього сну,

Тягнеться серце до нової мрії, немов сонце виблискує вона.

Чи варто стримувати запал, якщо знаєш, що мета далеко,

І чи є межа долі за якою мене чекає спокій?

Можна не вірити в успіх, якщо вітер удачі затих,

Але продовжує свій біг мій тріумфуючий вірш, мій тріумфуючий вірш.

І якщо надію з'ясують сумніви,

І знову закриє собою весь світ невідомість одна.

Все ж неминуча моя неділя,

Тягнеться серце до нової мрії, немов сонце виблискує вона.