Растаяла дымка сквозная - Константин Никольский

Растаяла дымка сквозная,

След облака в небе пустом,

Ничто не вернется, я знаю,

Но плачу совсем не о том.

Гнетет мою душу иное,

А если чего-то и жаль —

Виной облака надо мною, —

Следы в нелюдимую даль.

Они чем-то схожи с печалью,

И сходство печалит меня —

И смутной тоске я вручаю

Кипучие горести дня.

Но то, что гнетет нарастая,

И плачет всему вопреки,

Живет выше облачной стаи,

Почти за пределом тоски.

Я даже не знаю, дано ли

Душе разгадать эту суть,

И силюсь поверхностью боли

Ее глубину обмануть.

Не будет назад мне возврата,

Не станет за мною следа,

И все же спешу я куда-то,

Не зная зачем и куда.

Опять не дождавшись ответа,

Не в силах порвать эту связь,

Вослед за смеющимся ветром

Я сам улетаю, смеясь.

Растала серпанок наскрізний,

Слід хмари в небі порожньому,

Ніщо не повернеться, я знаю,

Але плачу зовсім не про том.

Гніте мою душу інше,

А якщо чогось і шкода —

Провиною хмари наді мною, —

Сліди в нелюдну далечінь.

Вони чимось схожі з печаллю,

І схожість засмучує мене —

І смутній тузі я вручаю

Кипучі прикрощі дня.

Але те, що гнітить наростаючи,

І плаче всьому всупереч,

Живе вище хмарної зграї,

Майже за межею туги.

Я навіть не знаю, дано чи

Душі розгадати цю суть,

І силусь поверхнею болю

Її глибину обдурити.

Не буде назад мені повернення,

Не стане за мною сліду,

І все ж поспішаю я кудись,

Не знаючи навіщо і куди.

Знову не дочекавшись відповіді,

Не в силах порвати цей зв'язок,

Слідом за сміючимся вітром

Я сам відлітаю, сміючись.