Облако - Константин Никольский

Куда влечет меня слепое счастье

Среди друзей, знакомых и подруг?

Я как то облако, что ветер рвет на части,

Не дав ему дождем пролиться вдруг.

И выбирать, какая доля слаще,

Мне недосуг ни сердцем ни умом.

Смеясь в душе над участью своей пропащей,

Я только жду, когда же грянет гром.

Пусть стороной летят сухие ветры,

Я пред землей, как в неоплаченном долгу...

Мне только нужно чтоб совпали все приметы,

Жить в небесах я больше не могу.

Мне надоело ожиданье злое,

Пусть грянет гром в натянутую тишь.

Средь бела дня, в разгар полуденного зноя,

Я буду бить в железо гулких крыш.

И нить за нитью, ткань дождя сплетая,

Раскатом гроз рожденная вода

Напоит землю, а сама растает,

И не оставит в небе ни следа.

Куда влечет меня слепое счастье

Среди друзей, знакомых и подруг?

Я как то облако, что ветер рвет на части,

Не дав ему дождем пролиться вдруг.

Я как то облако, что ветер рвет на части,

Не дав ему дождем пролиться вдруг.

Куди тягне мене сліпе щастя

Серед друзів, знайомих та подруг?

Я як то хмара, що вітер рве на частини,

Не давши йому дощем пролитися раптом.

І вибирати, яка частка солодша,

Мені дозвілля ні серцем ні розумом.

Сміючись у душі над долею своєю пропащею,

Я тільки чекаю, коли ж гримне грім.

Нехай стороною летять сухі вітри,

Я перед землею, як у неоплаченому боргу...

Мені треба тільки щоб збіглися всі прикмети,

Жити в небесах більше не можу.

Мені набридло очікування зле,

Нехай гримне грім у натягнуту тишу.

Серед білого дня, в розпал полуденної спеки,

Я битиму в залізо гучних дахів.

І нитку за ниткою, тканина дощу сплетаючи,

Розкочуванням гроз народжена вода

Напоїть землю, а сама розтане,

І не залишить у небі жодного сліду.

Куди тягне мене сліпе щастя

Серед друзів, знайомих та подруг?

Я як то хмара, що вітер рве на частини,

Не давши йому дощем пролитися раптом.

Я як то хмара, що вітер рве на частини,

Не давши йому дощем пролитися раптом.