Primavera '59 - Francesco Guccini

La giapponese rise con i semi in mano

Poi, con un gesto lieve, in aria li gettò

Al volo di piccioni che, planando piano

Con remiganti aperte al suolo si allargò…

La piazza di San Marco si fermò un istante

Firenze, in primavera, quasi scomparì

E rimanesti solo, là, nell’inquietante

Primavera dei vent’anni che nell’anima fiorì…

E andasti ad aspettarla con il cuore in gola

E dentro un’emozione antica ti bruciò…

Sciamavano ragazze fuori dalla scuola

Riempiendo quella strada che s’illuminò

Di voci, risa, grida, gioventù e richiami

Ma la sua voce chiara il nome tuo chiamò

Ti corse incontro accesa, ti afferrò le mani

Vi guardaste silenziosi e poi forte ti abbracciò…

E credevate che sarebbe stato eterno quell’amore

Quel fiore non avrebbe mai visto l’inverno

Quel giorno non sarebbe mai mutato in sera

Per voi sarebbe stata sempre, sempre primavera…

Adesso dove sei, bimba d’allora

Con i tuoi sedici anni e il tuo sorriso?

Chissà se senti che ti pensa in questo autunno

Che consuma ora piano anche il ricordo del tuo viso?

Ma i giovani s’illudono d’essere immortali

E che ogni storia duri per l’eternità

Non sanno quanti fili, trame occasionali

Si tessono o svaniscono in casualità…

Una stagione muore, un’altra prende il volo

Sai quando inizia, non se e quando finirà

Ma è bella l’illusione di un momento solo

Quella luce che ti abbaglia, anche se si spegnerà…

Ma allora, a pranzo in una trattoria

Scrutando ansiosi il tempo che passava

Poi un cinemino, persi in galleria

Per qualche bacio che però bastava…

Di corsa al treno per il tuo ritorno

L’ultimo bacio lungo il marciapiede

Tanto veloce volò via quel giorno

Poco quel tempo da passare assieme…

Di ritornare forse le giurasti

Mentre era ferma, immobile nel pianto

Parole perse, so che non tornasti

Da quella donna allora amata tanto…

E tutto è solo un episodio, un giorno

Un uscio chiuso che non si aprirà

Una partenza che non ha ritorno

Come il tempo in questo autunno

Che la nebbia scioglierà…

…ed io rimasi solo, là, nell’inquietante

Atmosfera dell’autunno, che quest’anima ferì…

Японці сміялися з насінням в руках

Потім легким жестом підкинув їх у повітря

Політ голубів, що ковзають повільно

Махове пір’я, відкрите до землі, воно розкинулося...

Пьяцца ді Сан Марко на мить зупинилася

Флоренція навесні майже зникла

А ти залишився сам, там, у тривожному

Весна двадцяти років, що розцвіла в душі...

І ти пішов її чекати з серцем в устах

І всередині давня емоція спала тебе...

Зі школи роїлися дівчата

Заповнюючи ту дорогу, що освітлена

Голосів, сміху, криків, молодості та дзвінків

Але його чистий голос назвав твоє ім’я

Вона побігла тобі назустріч, схопила тебе за руки

Ви мовчки подивилися один на одного, а потім міцно обняли вас ...

І ти вірив, що кохання буде вічним

Ця квітка ніколи б не бачила зими

Цей день ніколи не зміниться на вечір

Для тебе завжди, завжди була б весна...

Де ти зараз, дитино того часу

Зі своїми шістнадцятьма і посмішкою?

Хто знає, чи відчуваєте ви, що він думає про вас цієї осені

Що зараз повільно споживає навіть спогад про твоє обличчя?

Але молодь обманює себе, щоб бути безсмертною

І що кожна історія триває вічність

Вони не знають, скільки ниток, випадкових фактур

Вони сплітаються або зникають випадковим чином...

Один сезон вмирає, інший летить

Ви знаєте, коли це почнеться, а не якщо і коли закінчиться

Але ілюзія однієї миті прекрасна

Те світло, яке засліплює тебе, навіть якщо воно згасне...

Але потім, на обід в ресторані

З тривогою дивлячись на час, що минув

Потім кінотеатр, загублений у тунелі

Для кількох поцілунків, але цього було достатньо...

Поспішайте до поїзда, щоб повернутися

Останній поцілунок уздовж тротуару

Так швидко відлетів того дня

Мало часу, щоб провести разом...

Можливо, повернути присягу

Поки була ще, ще в сльозах

Втрачені слова, я знаю, що ти не повернувся

Від тієї жінки тоді так любив...

І все це лише один епізод, один день

Закриті двері, які не відчиняються

Від'їзд, якому немає повернення

Як погода цієї осені

Що туман розтане...

...і я залишився сам, там, у тривожному

Осіння атмосфера, яку боляче ця душа...