Памяти Пастернака - Александр Галич

Разобрали венки на веники,

На полчасика погрустнели…

Как гордимся мы, современники,

Что он умер в своей постели!

И терзали Шопена лабухи,

И торжественно шло прощанье…

Он не мылил петли в Елабуге

И с ума не сходил в Сучане!

Даже киевские письмэнники

На поминки его поспели.

Как гордимся мы, современники,

Что он умер в своей постели!..

И не то чтобы с чем-то за сорок —

Ровно семьдесят, возраст смертный.

И не просто какой-то пасынок —

Член Литфонда, усопший сметный!

Ах, осыпались лапы елочьи,

Отзвенели его метели…

До чего ж мы гордимся, сволочи,

Что он умер в своей постели!

«Мело, мело по всей земле во все пределы.

Свеча горела на столе, свеча горела…»

Нет, никакая не свеча —

Горела люстра!

Очки на морде палача

Сверкали шустро!

А зал зевал, а зал скучал —

Мели, Емеля!

Ведь не в тюрьму и не в Сучан,

Не к высшей мере!

И не к терновому венцу

Колесованьем,

А как поленом по лицу —

Голосованьем!

И кто-то, спьяну, вопрошал:

— За что?

Кого там?

И кто-то жрал, и кто-то ржал

Над анекдотом…

Мы не забудем этот смех

И эту скуку!

Мы — поименно!

— вспомним всех,

Кто поднял руку!..

«Гул затих.

Я вышел на подмостки.

Прислонясь к дверному косяку…»

Вот и смолкли клевета и споры,

Словно взят у вечности отгул…

А над гробом встали мародёры

И несут почётный ка-ра-ул!

Розібрали вінки на віники,

На півгодини посумнішали…

Як пишаємося ми, сучасники,

Що він помер у своєму ліжку!

І терзали Шопена лабухи,

І врочисто йшло прощання...

Він не милив петлі в Єлабузі

І з розуму не сходив у Сучани!

Навіть київські письменники

На поминки його встигли.

Як пишаємося ми, сучасники,

Що він помер у своєму ліжку!..

І не що з чимось за сорок —

Рівно сімдесят, вік смертний.

І не просто якийсь пасинок —

Член Літфонда, покійний кошторисний!

Ах, обсипалися лапи ялинчі,

Отзвенели його хуртовини.

До чого ж ми пишаємося, сволочі,

Що він помер у своєму ліжку!

«Крейда, крейда по всій землі в усі межі.

Свічка горіла на столі, свічка горіла...»

Ні, ніяка не свічка —

Горіла люстра!

Окуляри на морді ката

Виблискували спритно!

А зал позіхав, а зал сумував —

Мелі, Ємеля!

Адже не в в'язницю і не в Сучан,

Не найвищою мірою!

І не до тернового вінця

Колісуванням,

А як поленом по особі —

Голосуванням!

І хтось, сп'яну, запитував:

- За що?

Кого?

І хтось жер, і хтось іржав

Над анекдотом.

Ми не забудемо цей сміх

І цю нудьгу!

Ми — поіменно!

— Згадаймо всіх,

Хто підняв руку!

«Гул затих.

Я вийшов на підмостки.

Притуляючись до дверного косяка...»

От і змовкли наклеп і спори,

Немов узятий у вічності відгул…

А над труною встали мародери

І несуть почесний ка-ра-вул!