Осенний романс - Виктор Третьяков

Когда часы двенадцать раз сыграют,

Я зажигаю свечи в келье тесной.

И вместе со свечами выгораю,

Расплавившись в гармонии небесной.

И музыка, как будто наважденье,

Стекает мне в подставленные руки…

Так происходит таинство рожденья,

И ангелы слетаются на звуки.

Ночь за окном, но ты со мною рядом,

И музыка теплом твоим хранима,

И я солгать не смею даже взглядом,

Поскольку так легко душа ранима.

Ведь у Любви, как у свечи горящей,

Такая же податливая мякоть.

И мы грустим о жизни уходящей,

Что, право, в пору ангелам заплакать.

Часы пробьют и подведут итоги,

Но музыка проиграна, как битва.

И вот уже ложится нам под ноги

Последняя осенняя молитва.

Такая грусть лишь в это время года:

Господь не зря мгновенья выбирает…

И умирает осенью природа,

Но… как она красиво умирает!

Коли годинник дванадцять разів зіграє,

Я запалюю свічки в келії тісній.

І разом зі свічками вигоряю,

Розплавившись у гармонії небесної.

І музика, як наче,

Стікає мені в підставлені руки...

Так відбувається таїнство народження,

І ангели злітаються на звуки.

Ніч за вікном, але ти со мною поруч,

І музика теплом твоїм зберігається,

І я збрехати не смію навіть поглядом,

Бо так легко душа вразлива.

Адже у Любви, як у свічки палаючої,

Така вже податлива м'якоть.

І ми сумуємо про життя, що йде,

Що, право, у часі ангелам заплакати.

Годинник проб'є і підведе підсумки,

Але музика програна, як битва.

І ось уже лягає нам під ноги

Остання осіння молитва.

Такий смуток лише в цю пору року:

Господь недаремно миті вибирає…

І помирає восени природа,

Але... як вона гарно вмирає!