Глава II - Ведьма - Сказки Чёрного Города

Служитель Бога, как я рад,

Что случай нам послал тебя:

Старинный должен совершить

Обряд.

Никто не вправе осуждать

Тебя, если откажешь ты,

Но люди больше не хотят

Страдать.

В старой церкви, что в лесной глуши

За упокой грешной её души

На протяженьи трёх ночей

Молитвы будешь ты читать над ней

На закате того дня

В церковь отвели меня,

И лишь я за порог ступил

Ногой

С лязгом вниз упал засов,

Повернулся ключ в замке

Двери были заперты

За мной.

Предстало взору моему

Тело женское в гробу,

Но как была покойница

Нежна!

Луч солнца, заходя, блеснул,

По лицу её скользнул -

Будто бы была жива

Она.

Но вот над городом спустилась ночь,

И вера в Бога лишь могла помочь:

Ведь от того, что видел я,

Кровь в жилах застывала у меня.

Покойница встала,

Меня увидала,

Холодные руки

Тянуть ко мне стала.

Под куполом церкви

Она воспарила,

Ещё бы немного -

И вовсе убила.

Но вот помог

Спастись мне рассвет

И крик петуха,

Что о нём возвестил.

Думал, не увижу Я

вновь белый свет

Веру в Бога во мне

случай тот возродил.

Церковь эта, что в лесной глуши,

Приютом стала для её души.

И лишь ценой седых волос

Спокойствие я в их дома принёс.

Служитель Бога, як я радий,

Що випадок нам послав тебе:

Старовинний повинен зробити

Обряд.

Ніхто немає права засуджувати

Тебе, якщо ти відмовиш,

Але люди більше не хочуть

Страждати.

У старій церкві, що в лісовій глушині

За упокій грішної її душі

Протягом трьох ночей

Молитви ти читатимеш над нею

На заході сонця того дня

До церкви відвели мене,

І лише я за поріг ступив

Нігий

З брязкотом вниз впала засув,

Повернувся ключ у замку

Двері були зачинені

За мною.

З'явилося моєму погляду

Тіло жіноче в труні,

Але як була покійниця

Ніжна!

Промінь сонця, заходячи, блиснув,

По обличчю її ковзнув -

Начебто була жива

Вона.

Та ось над містом спустилася ніч,

І віра в Бога лише могла допомогти:

Адже від того, що я бачив,

Кров у жилах застигала в мене.

Небіжчиця встала,

Мене побачила,

Холодні руки

Тягнути до мене стала.

Під куполом церкви

Вона здійнялася,

Ще б трохи -

І зовсім убила.

Але ось допоміг

Врятуватися мені світанок

І крик півня,

Що про нього сповістив.

Думав, не побачу Я

знову біле світло

Віру в Бога в мені

випадок той відродив.

Церква ця, що в лісовій глушині,

Притулком стала її душі.

І лише ціною сивого волосся

Спокій я в їхні будинки приніс.