Воскресенье - Олег Митяев

Он сойдет на безлюдный перрон,

На прощанье кивнув проводнице,

Оживятся вокзальные птицы,

По походке узнав — это он.

Сколько раз через этот вокзал

Он опять к суете возвращался,

Сколько раз там же шумно прощался

И в вечерних огнях отбывал.

Но сегодня никто нас не ждет,

В лужах лед и пока не светает,

И никто на планете не знает,

Где он нынче гостит и живет.

В стылой бане затопим мы печь

И, болтая, налепим пельмени,

И земля свою скорость изменит,

Не давая событиям течь.

Из окна — лес, за лесом поле,

Падает снег на озерную гладь

И еле слышен звон колоколен,

И воскресение, и благодать.

И от белых березовых дров

Станет каменка жаром томиться,

И попробуй поверь, что не снится

Мне cпокойная вязь его слов.

Как же вышло, что не довелось?

Мы ни разу вот так не сидели

И не пили, и песен не пели,

Но сегодня все вдруг удалось.

И подойдут наши пельмени,

Он все расспросит — кто да чего,

А со двора стылая темень

Будет глядеть в наше окно.

И, прощаясь, он двери толкнет,

Разомлевший от пара и водки,

И пойдет потихонечку к лодке,

И домой между звезд поплывет.

А я останусь стоять на ветру —

Босиком в белоснежном исподнем,

Я поехал бы с ним, хоть сегодня,

Но, наверно, пока не могу.

Вот и все.

А кому рассказать —

Как в психушке примерить рубашку,

Два стакана и дверь нараспашку,

И опять воскресения ждать…

Из окна — лес, за лесом поле,

Падает снег на озерную гладь.

И еле слышен звон колоколен

И воскресение, и благодать.

Він зійде на безлюдний перон,

На прощання кивнувши провідниці,

Оживляться вокзальні птахи,

По ході дізнавшись — це він.

Скільки разів через цей вокзал

Він знову до суєти повертався,

Скільки разів там ж шумно прощався

І у вечірніх вогнях відбував.

Але сьогодні ніхто нас не чекає,

У калюжах лід і поки не світає,

І хто на планеті не знає,

Де він нині гостює і живе.

У стилій лазні затопимо ми пекти

І, говорячи, наліпимо пельмені,

І земля свою швидкість змінить,

Не даючи подіям текти.

З вікна — ліс, за лісом поле,

Падає сніг на озерну гладь

І чути дзвін дзвон,

І воскресіння, і благодать.

І від білих березових дров

Стане кам'янка жаром томитися,

І спробуй повір, що не сниться

Мені спокійна в'язь його слів.

Як вийшло, що не довелося?

Ми ні разу ось так не сиділи

І не пили, і пісень не співали,

Але сьогодні все раптом вдалося.

І підійдуть наші пельмені,

Він все розпитає — хто та чого,

А з двору застигла темінь

Дивитиметься в наше вікно.

І, прощаючись, він двері штовхне,

Розомлілий від пара і горілки,

І піде потихеньку до човна,

І додому між зірок попливе.

А я залишуся стояти на вітру —

Босоніж у білому нижньому,

Я поїхав би з ним, хоч сьогодні,

Але, мабуть, поки що не можу.

От і все.

А кому розповісти —

Як у психлікарні приміряти сорочку,

Дві склянки і двері навстіж,

І знову неділі чекати...

З вікна — ліс, за лісом поле,

Падає сніг на озерну гладь.

І ледь чутний дзвін дзвон

І воскресіння, і благодать.